Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

І Обух тихо заспівав:

Ой у неділю рано Не сизії орли в Київі-граді клекотали, Не чорнії круки крукали, Не вовки-сіроманці проквиляли. То князь Ладимир виходжав да на престолі сідав, До козаків такими словами промовляв: «Гей ви киї-козаки, браття мої ріднії! За славу ж мою добре ви дбайте, Люд Дажбожий з усіх усюд займайте, В Почайну-ріку заганяйте. Будуть попи-ромеї да черці приходжати, Хреста на них накладати, Од Господа та Матери Божої люд навік одлучати. Бо запродавсь я, князь Ладимир, у чужую віру, Задля розкоши ромейської, Задля лакомства нещасного!» Тоді киї-козаки добре за теє дбали, Люд Троянів з усіх усюд займали, Били його да поневіряли, В річку Почайну заганяли. Як стали попи-ромеї та черці приходжати, Хреста на них накладати, Од Господа Бога, од Матери Божої навік одлучати, То стало ясне сонце од них лице своє ховати, Смерком посеред білого дня стало смеркати. Тоді на Княжій горі волхов-бісуркан ставав, До люда Троянового такії слова казав: «Гей ти, народе Дажбожий, люде вкраїнський! Я тебе замовляю, Я тебе найменням Трояновим проклинаю: Бити будуть тебе да рубати, Під ноги топтати, Копитами кінськими тратувати, Бо ти Господа й Матери Божої одцурався, Попам-ромеям да черцям піддався, В чужую віру на віки вічні запродався!..» Ой пливла мати-щука з Нова-города Да річку Почайну десятою дорогою минала, Усім рибам її заказала: «Ой ви риби-щуки, діти мої! Річку Почайну стороною минайте, У Київ-город не запливайте! Скоро річка Почайна в землю западеться, А Київ-город у нівеч на віки вічні переведеться, Бо він Господа й Матери Божої одцурався, В чужую віру запродався…»

— Господь милостивий, — каже Михась. — На те ж і послав він нам Троянів Ключ, щоб прокляття теє ми одпокутували… А де ж тії образи біґів та дивів подівалися, що тут стояли?

— Порубали їх та попалили, бо декотрі були з дерева, — каже характерник. — А Батька Трояна, которий з каміня був, укинули у Дніпро. Гадали, потоне він, коли ж бачать — диво дивнеє, пливе Господь поверх води й не тоне. А люде біжать берегом та знай гукають: «Видибай, Боже, видибай!» Та тільки не захтів Дажбог лишатися в сьому городі. Поплив він Дніпром і за Вовнізьким порогом пристав до острова. Прочули теє запорожці, взяли образ Дажбога та й поставили на Січі, котра тоді на Хортиці була… А острів той відтоді почав зватися Трояновим островом, а зараз прозивають його Перуновим.

Зашелестіло щось у пітьмі, затріпотіло крилами. Не встиг Михась і стямитись, як сів йому на плече Кирик.

— Здоров, друже! — каже йому Михась. — А де се ти був?

— Тебе шукав, — каже йому крук.