У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Наша країна, — сказав Харут — відкрита тільки для тебе, Макумазане, щоб убити Джану, за що ми обіцяємо тобі велику нагороду. Інших ми не хочемо бачити там.

— Тоді самі вбивайте свого Джану, а я й кроку не ступлю з вами.

— А якщо ми насильно візьмемо тебе з собою, Макумазане?

— А якщо я вб’ю вас, Харуте й Маруте? Дурні! Зі мною багато хоробрих людей. Хансе! Накажи мазиту взятися за зброю і поклич сюди Ігезу і Бену.

— Зупинися, о пане, і поклади зброю на своє місце, — сказав Харут, побачивши, що я знову схопив пістолета. — Не варто проливати кров. Ми в більшій безпеці від тебе, ніж ти думаєш. Хай твої товариші супроводжують тебе, але хай вони знають, що наражаються на велику небезпеку.

— Ти хочеш цим сказати, що ви їх потім уб’єте?

— Ні. Але, окрім нас, там живуть інші, сильніші люди, які схочуть принести їх у жертву. Твоє життя в безпеці, Макумазане, але нам відкрилося, що на двох інших чекає загибель.

— Але як ми можемо бути впевнені, що ви, заманивши нас до вашої країни, не вб’єте нас зрадницьки, щоб заволодіти нашим майном?

— Ми присягаємося тобі непорушною клятвою. Ми присягаємося тобі Небесним Дитям, — в один голос вигукнули обидва, вклонившись до землі.

Я знизав плечима.

— Ти не віриш нам, — продовжував Харут, — бо не знаєш, що буває з тим, хто порушить цю клятву. Послухай. За п’ять кроків від твоєї хатини є високий мурашник. Піднімися на нього і подивися в пустелю.

Цікавість примусила мене прийняти цю пропозицію. Я вийшов у супроводі Ханса із зарядженою рушницею-двостволкою і видерся на мурашник футів двадцяти заввишки, звідки добре оглядалася пустеля.

— Дивися на північ, — знизу сказав Харут..

Я подивився у вказаному напрямку і при яскравому світлі місяця ярдів за п’ятсот або шістсот від себе побачив сотні дві верблюдів і біля кожного з них білу постать, що тримала в руках довгого списа, до держака якого біля вістря був прикріплений маленький прапорець. Я дивився на них, доки не переконався, що не є жертвою ілюзії або міражу, після чого спустився з мурашника.

— Ти бачиш, Макумазане, — сказав Харут, — якби ми схотіли зашкодити тобі, ми легко могли б напасти вночі на ваш табір. Але ці люди прийшли охороняти, а не вбивати тебе чи твоїх друзів. У цьому ми присягнулися тобі непорушною клятвою. Тепер ми підемо до своїх, а завтра знову повернемося одні й без зброї.

З цими словами вони зникли, як тіні.

За десять хвилин увесь наш табір був на ногах. Усі схопилися за зброю.

Спершу зчинилося щось на зразок паніки, але за допомогою Бабемби порядок був скоро відновлений і все було готове до захисту.

Про втечу нічого було й думати, оскільки верблюди швидко наздогнали б нас.

Залишивши Бабембу біля воїнів, ми, троє білих і Ханс, зібралися порадитися, я розповів про все те, що сталося між мною і Харутом з Марутом.

— Що ви вирішите? — запитав я. — Ці люди хочуть, щоб я їхав до їхньої країни. Але вони проти інших. Ніщо не заважає вам, Регноллю, Саведже і тобі, Хансе, повернутися назад з мазиту.

— О! — вигукнув Ханс, — я не покину бааса. Якщо треба померти, я помру. А зараз, баасе, я дуже хочу спати. Я не спав усю ніч і задовго до приходу цих примар чув верблюдів, але не знав що це таке, тому що я їх раніше не бачив. Коли все буде вирішено, хай баас розбудить мене.

Із цими словами він розлігся і відразу ж заснув, як вірний собака біля ніг свого господаря.

Я запитально подивився на лорда Регнолля.

— Я піду за вами, — коротко відповів він.

— Незважаючи на те, що ці люди заперечують свою участь у викраданні вашої дружини?

— Як і Хансові, мені байдуже, що на мене чекає в майбутньому. Крім того, я не вірю цим людям. Щось підказує мені, що вони знають правду про мою дружину. Вони