Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Священик лагідно звернувся до могіканина:
— Джоне, ти чуєш мене? В цей час випробувань треба прочитати молитву, призначену святою церквою…
Індіанець повільно повернув своє мертвотно-бліде нерухоме обличчя до священика, вп'явся в нього чорними очима, очевидно, не впізнаючи, і тоді, повернувшись до долини, заспівав по-делаварському низьким гортанним голосом, дедалі гучніше, і вже можна було розрізнити слова:
— Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я! Я вбивав ворогів! І Великий Дух кличе свого сина! Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я!
— Що він каже, Шкіряна Панчохо? — запитав добрий священик. — Співає хвалу богові?
— Ні, ні, він оспівує свої подвиги, — відповів Натті, сумно відвернувшись від друга, що помирав, — і має на це право: я знаю, що кожне слово, вимовлене ним, — правда.
— Хай небо допоможе йому позбавитися суєтної погорди! В такі хвилини слід змиритися й каятися! Хіба можна співати про земні справи, коли треба віддатися богові душею і тілом?! Джоне! Ти зазнав утіхи від радощів істинної релігії, тебе визволили із сонмища грішників і поган для розумного і благочестивого життя. Чи усвідомлюєш ти, що це означає — бути виправданим смертю нашого спасителя й відкинути всі марнославні сподівання на подвиги й діла людини, що випливають із незмірної гордині й суєтності нашої натури?
Індіанець навіть не поглянув на нього; підвівши чоло, він виразно мовив:
— Хто може сказати, що вороги бачили спину могіканина? Хто з ворогів, здавшись на його ласку, не доживав до ранку? Хто з мінгів, що зустрічалися з ним у бою, співав пісню перемоги? Хіба могіканин коли-небудь брехав? Ні, правда живе в ньому, й він казав лише правду. За юних літ він був воїном, у старості він був мудрий, і до слів його прислухалися біля Вогнища Ради.
— А, він уже не співає своєї поганської пісні! — вигукнув священик. — Що ж він каже тепер? Чи розуміє, що життя покидає його?
— Ще б пак! — відповів Натті. — Він це розуміє незгірш, ніж ми з вами, але вбачає в цьому не втрату, а надбання: могіканин старий і немічний, а дичини тепер, після приходу переселенців, так мало, що навіть вправніші стрільці, бува, нічого не вполюють. А він вірить, що піде в країну, де багато звірів, де живуть лише чесні й справедливі індіанці, де він зустрінеться із своїми одноплеменцями. Хіба це втрата для людини, руки якої створені не на те, щоб плести кошики? Коли тут і є втрата, то хіба для мене… та як він піде, я, мабуть, теж незабаром піду за ним.
— Його приклад і скін, які, сподіваюсь, ще можуть стати славними, повинні відвернути і твої, Натаніелю, думки від справ земних і спрямувати їх до іншого життя. Але мій обов'язок — полегшити йому путь до бога. Настала мить, Джоне, коли надія на ласку божу врятує твою душу. Не покладайся на свої колишні подвиги, склади до ніг спасителя нашого тягар своїх гріхів, і кін не відвернеться від тебе.
— Хоч слова ці правильні, та й у святому письмі те саме сказано, — відповів Натті, — але марна надія втовкмачувати це індіанцеві. Він не бачив моравських братів від часів тієї давньої війни, а індіанцеві дуже тяжко завадити повернутися до звичаїв предків, коли він уже так вирішив. Я думаю, ліпше дати йому спокій. Він тепер щасливий — бачу по його очах, — а він же не знав, що таке щастя, відтоді як делавари пішли звідси на захід. Так, давно то було!.. І скільки лихих днів пережили ми від того часу!
— Соколине Око! — мовив індіанець. Здавалося, в ньому спалахнула остання іскра життя. — Соколине Око, послухай слово свого брата.
— Так, Джоне, — по-англійському відповів мисливець, схвильований цим зверненням, і підійшов ближче до індіанця. — Ми були братами і навіть більше, чого не можна висловити твоєю мовою. Що ти хочеш мені сказати, Чингачгуку?
— Соколине Око! Мої предки кличуть мене в край щасливого полювання. Очі могіканина знов стали молодими — я добре бачу стежину, на якій немає білих, а лише справедливі й хоробрі індіанці. Прощавай, Соколине Око! Ти з Пожирачем Вогню й Молодим Орлом підеш на небо білих людей, а я йду до своїх предків. Поклади в могилу могіканина лук, і томагавк, і люльку, і його вампум[65], бо коли серед ночі він прокинеться, як воїн, готовий ступити на стежку війни, то не матиме часу, щоб шукати свої речі.
— Що він каже, Натаніелю? — стурбовано запитав священик. — Чи згадує святі обітниці? Чи покладає надію на вічно сутнього?
Хоч Шкіряна Панчоха був не дуже твердий у вірі, одначе за довгі роки життя в глушині не все встиг забути, чого його вчили в дитинстві. Він вірив у єдиного бога і єдине небо, і коли хвилювання, викликане прощальними словами давнього товариша, трохи вщухло й обвітрене обличчя Натті, на якому відбивалися всі його почуття, набуло звичайного виразу, старий мисливець відповів:
— Ні, ні, він покладає надії лиш на Великого Духа дикунів і на свої добрі вчинки. Він вірить, як і всі його одноплеменці, що знов буде молодим і вічно полюватиме у щасливій країні. Та й усі кольори шкіри, по суті, хіба вірять не в те саме? От я і в голову собі ніколи не покладав на тому світі знов побачити своїх собак і рушницю, хоч і тяжко старому думати, що доведеться назавжди розлучитися з ними; тим-то, може, я так міцно й чіпляюсь за життя, хоч мені пішов уже восьмий десяток.
— Бог не дозволить, щоб людина, яка була осінена хрестом, померла смертю язичника! — вигукнув ревний священик. — Джоне!..
Та голос стихії не дав йому договорити. Поки тривала ця розмова, на крайнебі згустилися чорні хмари; запанувала зловісна тиша, що звичайно передує різким змінам погоди. Полум'я, яке все ще лютувало на схилах гори, тепер уже не завихрювалось, а, рівне й пряме, високо здіймалося в небо. Гнів нищівної стихії ніби вщух; дим, що висів над долиною, почав розсіюватися; блискавиці
