Том 10 - Леся Українка

Л. К.

Ваш отзив про «Брюса» дуже утішив мене, все-таки варто жити, коли так!

155. ДО М. І. ПАВЛИКА

41—23 г

23 лютого 1895 р. Софія 18——95

Шановний друже!

З нетерпеливістю чекаю другої половини «Щароду]», де будуть наші адреси. Дядько був надзвичайно зворушений, читаючи про ювілейну справу. Та справді не міг він не бачити, що його ювілей був чимось іншим для нас усіх, ніж звичайні ювілеї з гречними промовами. Се справді було свято свідомої себе України. Шкода тільки, що завчасу не сповістили європейських вчених, товаришів дядька, їх привіти були б приємні для дядька і корисні для справи. Тут є і моя вина, що пе догадалась та не дорадила кому слід,— ну, що вже — мудрий лях по шкоді! Хоч, може, й тепер ще можна поправити, замітки в чужих газетах. Дядина просить Вас послати ювілейний номер в Париж (а М. Dr. Holstein, Avenue de Vagrat, 29 72) та Кузьмі (Geneve, 11 route de Caroline, Imprimerie Ukraine 2) і нам ще одно число, бо тут люди просять читати, а нам свого не хочеться пускати з рук.

Бувайте здорові і бийте лихом об землю!

Л. К.

156. ДО М. І. ПАВЛИКА

14

26 лютого 1895 р. Софія 18 -уу 95

Шановний друже!

Дивно, як се вийшло! Якраз і я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався,—- видно, то вже така пошесть була на невдалі листи. І причина якраз та сама: такий лист вийшов «вішальний» (хоч вішайся) ; погано було в нас, дядькові погіршало (та й тепер все погано), мені ніхто листів не писав з дому (і тепер так), ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барв[ін-ським] не то засмутило, а просто розлютило до. крайнього ступня, я навіть ие думала, що маю в собі стільки злості, аж Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя. Ну, все оце не перемінилось, але вже так я взяла себе в руки, роздумалась і прийшла до можливості писати більш-менш по-людськи. Лист A. G. не здається мені таким-то вже лихим, головне те, що він збирається (коли ж би то «гріхи пустили»!) їхати до Вас, запевне, тоді ліпше розбере справи і поміч ліпшу дасть. Не думаю, щоб у нього був замір ображати Вас чим, се щось па нього не схоже, Ви, певне, гостріше прийняли справу, ніж вона ссть. Знаєте, в листах, та ще при такому непевному листуванні, як Ваше з ним, трудно часом як слід розповитись без ионорозуміннів. Я чомусь думаю, що «Щарод]» не загине. І взагалі вірю в нашу справу, що вона таки буде жити й рости, певважаючи на Д[ани-лови]чів е tutti quanti*. В ній є велике зерно життя — прихильність селян, хоч би й малого числа їх на пертий раз. Сподіваюсь, що будуть і товариші ліпші, а то невже ж таки рішити, що «нема в світі правди, як тільки в бозі та в мені»? Все ж таки у вас можна б, якби люди та енергія, робити і жити, а от у нас!.. Знаєте, я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине. А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?), поки що-небудь людське вийде. І я і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби ж з того просвіток був комусь... Від нового панд маємо добрі дарунки: «Оставьте бессмысленные мечта-пия!» — от вам і «весь сказ». Так-так, помаленьку рухається колесо прогресу. Я згадала, як мій малий брат колись, їдучи осінньою розкислою дорогою, усе по перестаючи тримався за люшню, сидячи сам па возі, і иомои щось підпирав; коли ж я спитала його: «Чого ти, Мм-косю, воза тягнеш?» — «Та то я помагаю коням везти, а то ми зав’язнемо». Отак і я тепер готова «помагати», аби не зав’язнути.

Посилаю Вам оце до «Иарода» виписку з одного листа з Полтавщини про одно діло* тяжко вражаюче. Як я його прочитала, то й сама стала на увесь день немов божевільна, тільки вже запевне моя манія не була religiosa!73 Там, у Полтавськім, у Гадяцькім, Ромеп-ськім і других повітах розпросторилась m а п і а г е 1 і-giosa3 (люди світла шукають!), і до чого доводить та спотворена віра! Якраз позаторік, коли я була там, трапилась біля Гадяча в селі оця страшна пригода, але тоді ще не відомі були її подробиці, відомо тільки було, що один чоловік, начитавшись якихсь книг, зарізав свого брата, аби «увести його в царство небесне», а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали. Було слідство (я вже тоді не була в тому місті), чоловіка того посадили в шпиталь для божевільних, і завелось діло. Оце тепер згадала я про се діло і просила одну знайому людину, що живе на місці, розпитати і мені написати, як воно все те було, власне. Ось що вона мені передає зо слів родички тих нещасних людей:

«їх було чимало: батько, мати, старший брат (жонатий і мав п’ятеро діток), менший брат (недавно оженивсь). Люди вони багаті. Старший брат хлібороб був, а менший у школі вчивсь, і усього діла було у його, що книжки читав. Був він на вид блідий, немов замучений, мало здоровний. А старший дуже крігікий був чоловік. З сторони вони були, як і усі люди: і в хаті так було, як у людеія, і у церкву ходили, і причастя приймали (тільки люди казали, що вони, одходячи, випльовували те причастя). Усі вони молились якось по-своєму (не знаю як) у коморі, де не було ікон. Тільки одна із їх сім’ї (жінка меншого брата) не держалась їх віри. Чоловік принуждав її прийнять їх віру і бив її за те, що вона не хотіла сього. Обидва брати жили із жінкою старшого брата, а друга жінка плакала у волості, що її даром покрили, що вона дівчина. Перед великодніми святами вони говіли у страсну неділю, і все було як слід. Понесли