Том 10 - Леся Українка

подивлюся на дядькове здоров’я, то й думати про щастя не хочеться. Дуже в нього на грудях розпухло (ото все та аорта роздимається), давить воно йому то на горло, то на легкі, і кашляє він, і болить йому в грудях, зовсім погано. Оце літом було лучче, як вернувся з Парижа, а тепер знов погано. Та ще ся проклята зима софійська з дощами та з вітрами. Здумайте собі, що ми ще санпої дороги не бачили, а від Нового року до водохреща все дощі йшли. От сторона! Та й взагалі тутешня сторона ие дуже мені до сподоби, дикості ще багато. Коли б Ви знали, які тут речі робляться в «вьіс-ших сферах» (та і в нижчих теж)! Куди там середні віки! І люди в цій Софії чудні — збор з усього світу, як зберуться до наших гості, то одразу на чотирьох мовах говорять. Сама Софія має вид звичайного, сказать би, нашого губернського міста, тільки що княжесышй дво-рець замість губернаторського дому та міністерства замість усяких «присутствій». Була я тут і в їхньому парламенті («народно собрание»), сподівалась щось дуже цікавого побачити чи почути. Ну, спершу воно й цікаво, як князь з великим парадом приїздив одкривати «собрание», говорив річ, а потім в перший раз мені вдивовижу була вся парламентська процедура, та тільки як я те все постигла, то так скучно стало, що я й ходити покинула. Більш там воду товкли, ніж діло робили. Та ще й те, що мені, як людині чужій, їхні справи мало відомі, то й мало інтересні. Та ще там в парламенті голос погано розходиться, то половину слів не чутно. А то, Ви ие думайте, я б усе второпала, бо я вже тепер по-болгарськи трохи тямлю. От і в театрі болгарському була, то все розібрала. Була драма з часів болгарського повстання проти турків. Доволі інтересна. ІЦе ж ми з Радою були у самій настоящій Болгарії (тут не настояща!) — у Філіппополі. Се дуже гарний город, в турецькому стилі побудований, з мечетями та мінаретами, і люди там такі восточні — болгари, турки, греки, цигани. Таке все чудне, вулички тісні, турецькі доми без вікон на вулицю, через що всі вулиці здаються сліпими, турецькі базари завалені виноградом та всякою садовиною. А кругом гори Родопські та Балканські, надзвичайно гарні. І от чудно, річка в Філіппополі, Мариця, так похожа на Псьол, що я аж пожалувала, чом з нами дядька нема, щоб він на неї подивився. Коли б мені, їдучи додому, попасти на

Дунай та поїхати через Балкани, та вже не знаю, чи се випаде.

Вам, може, й скучно читати про такі турецькі враження, та коли ж тут все таке. Написала б я Вам більше про наших, та Ви про них з листів до бабушки читали, а щодо інших речей, то, може, й інтересно воно, та про нього в листах скучно писати. Дасть біг, не остатній рік на світі живем, ще колись побачимось, то поговоримо. А тепер у мене до Вас просьба: напишіть, коли знаєте, чим скінчилась історія тих людей,— забула я, з якого вони села, чи не з Красної Луки часом? — що то торік одно одного різали, щоб «у царство небесне увести», як вони казали, і чи не вияснилось ще що-небудь в сьому ділі, наприклад], які там вони «святі книги» читали? Все те мене дуже інтересує, бо я чула, бувши в Гадячі, про сю справу і багато про неї думала.

Коли Ви мені про се не забудете написати, то я буду Вам дуже вдячна.

Не дбайте Ви про те, як Ви пишете листи, пишете Ви їх вже ж не гірше, ніж я, а вже найкраще чоловік пише тоді, коли не думає про своє писання. Я до листів літературної критики не прикладаю, то мені можна писати без усякого страху. Що то вже [за] переписка, коли до неї треба «со страхом божим и верою приступати»!

Не журіться Ви так дуже гадяцькими правами — подивились би Ви тут! Свинства ще скрізь на світі чимало. А коли в Гадячі є ще такі добрі, щирі люди, як Ви, то ще, значить, і там можна жити. Бувайте здорові!

Цілую Вас міцно і прошу пересердитись, бо з Вашого листа я бачу, що все-таки ще сердитесь на мене.

Ваша Л. Косач

P. S. Краще не показуйте бабушці сього листа, а так хіба дещо перекажіть, та не кажіть про дядька всього.

151. ДО М. І. ПАВЛИКА

ц_23

23 січня 1895 р. Софія 18 *—|— 95

Шановний друже!

Ви не бійтесь, не з тим я листи починаю, щоб напастись на Вас за неписання до мене, Вам гам, відай, «циганські діти не милі», то куди вже там листи розписувати. Може, Вам не так-то цікаво і чужі листи читати, але вже вибачайте, діло маю. Оце я написала листа до товаришів (прочитайте його) та й не знаю, як послати, бо не маю ні одної певної адреси, я б послала його братові у Дорпат, та він недавно з одної халепки викрутився, то коли б у другу не попав. Друкувати сього листа пе варт/бо се ж ие «універсал до люду вкраїнського», а простий товариський лист. Шкода, що не можу підписати свого ймення, але сподіваюсь, що по почерку пізнають. Звернутий він до тих молодих людей, що приймали участь в юбілеї (себто радикалів укр[аїнських], чи, як їх звуть, драгоманівців). Я просила б Вас переслати його до A. G., а він щоб пустив його в Києві між тими товаришами, яких він стрівав у мене, надто під конець мого пробування там. Тільки не так званій «Літературній громадці», там занадто різношерстий народ, і мене з ним більш спогади зв’язують (найліпше дати тому, що перекладав на укр[аїнську] укупі зо мною один адрес па юбілей, окрім того, переслав би його в Чернігів (там він знає мого товариша) і в Дорпат, нехай би мої товариші читали його в своїх компаніях, може, що з того вийде, щонайменше «вив’яжеться дискусія», як у Вас говорять. Дядько дивиться на сей заход скептично і друкувати листа не радить (я й сама тої думки), ну, та все ж таки послати можна, каже він. На сім тижні пришлю я Вам, н а п е в н е, одну свою роботку — «Волинські образ-ки», коли вона Вам невлад буде, то дайте її в