Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

а піднявшися, довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків, бо тут уже інший час, бо інакший тут плач, бо тут лякаються диких голубів, — удавано, — бо тут на обдертих, палаючих стінах написи тих, що бували раніше, і на кожному кроці їхні сліди, — тому тут так незатишно і нестрашно, хоча внизу сади і дим — це ми торішнє листя палимо, тому що на терасі під ногами бите скло і бита цегла, битий плющ і вдрузки потрощені крики усіх палацових птахів. Ти перечитуєш, цвіте акація, киваєш головою, сльоза біжить, — прикладаєш її, як печать, до поштової скриньки плентаєшся.
IV Не від люті спалахують очі стогами жахкими, пахучими; не від квітів, що чепурно всілись на шибці січневій, — просто брилу гекзаметра власного, веленічнóго, вкотре взято на струджені плечі кирилиці. Календарику, впертий Каленику хати, поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз у пошуках свят для немудрого цього століття, для нас невисоких. Хай тобі в нагороду стане пил на порожніх стрімких мисниках, що знедавна — непотріб у народу сізіфів. Ще цигарку вмолю, щоб димом огріла легені сконтужені; новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями; останніми днями ношу скромно похилену голову, ніби й справді ті квіти на вікнах я малював ізнічев'я; а тим часом на колючому дроті собака-неправда тріпоче, струнний дим із благенької «Прими» легенькою римою точить руно, косинцями снігів хтось вимірює золотополе, із синцями гріхів блудний син повертається верхи на перекотиполі. І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній, босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову, і танцюється звірові вірному, вільному, голому в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині. Майорú на колючому дроті, собако-неправдо, цілуй протигазові хоботи січня, розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір; у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка, ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них, бо тебе подолав.
V В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі, калюжі приймають забарвлення сіро-червоне; кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі, сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні хвилі дощу над містечком, калюжі в одно зливаються, серця в одно, висока дівчина молиться і замовкає гнівно, коли вірган. Жебрак до собору заходить, пес-приблуда за ним заповзає, з хворими очима пес, без серця — воно там, у калюжі, в одно з жебраковим, і мокрі сліди. Що ж тоді робить Бог? Він жебраку і собаці молоко наливає, він високу дівчину за хлібом посилає і ні про що не питає, на те він і Бог для обох. Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі, висока дівчина минає перший склеп, і другий минає, і не збирається повертати в собор, де на неї все ще чекають, хоча хліба не треба вже, хліба не треба: вірганіст униз спустився, він додому хліб купував, і віддав. Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,