Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

принесе. Гладитиме лапою по голові волохатою, «Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме. Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику, але стримається, обережно попрощається, іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати — до поля свого піде темрявою. …Вже хата вистигає, вже ранок незабаром, треба домовика… тьху, коня порати, на роботу збиратися.
VIII Україно, земле непізнана, шибка, до котрої вічногарячим чолом дотуляюся; каюся — я на папір переношу ім’я твоє зболене, дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки пропоную перехожим, а хто з них вартує того, щоб смутну хворобу оцю — батьківщину — у груди прийняти, до того прийняти, аби лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити… Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий, а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг на вічноплиннім камінні паперу закарбувати». Так, але жодна вдова не змальована там, а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно змальованих мап. А скількох він сиріт — хоча б крапкою кожен десяток — позначив? А кобзарів? Ні, не хочу я слави Боплана, фортець, що як труни — на тлін розраховані; я кожен слід тогочасних орлів і лелек у нечіпанім лоні квітучого неба зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених рамах поставити в залах Олеського замку, кожну сльозу, що як відбитки пальців, котрі наругу і благо приносили Роксоланії… А коні, що жодного разу за чотири століття не спали? А чайки козацькі, а хлюпіт води попід веслами з щирого золота? А дзвони, в залізному тілі яких карбували вірші? Серця породіль, живими закопаних ляхами в землю так не били, як дзвони ті з віршами. Врешті що тут казати! Поглянь, де ми зараз знаходимось — ти погодишся: тільки хоробрий і чесний народ міг опинитися тут.
IX Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей із зображенням сцен мітології грецької здавна притягує очі; по коліна ті очі вгрузають у бронзу, по шию і підошвами раптом твердині торкаються — теплих і ніжних Атлантових рук, що зривають, як яблука, їх — і несуть до Геракла, що також по пояс у землю загруз, добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри. Ледь помітно тремтячі долоні Атланта міняють свічки, бо, щоб небо тримати, — треба  в и р а з н о г о  світла; замислено дивиться первосвященик — Геракл — на короля, що приніс йому яблука, вклоняється, потай дивуючись: чому вітри не торкають сяйливих вогнів на свічках? Ті вогні намальовані, воїне, як і складки плаща, у Нессовій крові настояного… Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води — наче пил на свічадах; мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю; Гермес замислений квітку несе, власне, не квітку, а відбиток папороті доісторичної, торфу нікчемного шмат; чи озирнеться Орфей — невідомо, але ліру чомусь переклав із десниці у ліву. …В домі безлюдному мовчки сиджу над підсвічником бронзовим; хто і якими ключами двері в підсвічник відімкне? Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?) Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?.. Нічого не знаю про