Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

збиратися час, приготуйте дари». І  п р о к а ж е  о д и н  з  к о р о л і в: «У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме, бо дорога коротка». і  п р о к а ж е  о д и н  з  к о р о л і в, до настрашених слуг повертаючи світле обличчя: «Відкривайте ворота!» Це ворота скриплять? Це у труби трублять? Королі на колінах вітають віз сіна, на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я збавити, збавити, збавити королів… Цвіркуни приїхали разом зі мною, повен місяць їх тримаю у срібних руках, і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю, і несуть паляницю — нічим Говерлу, і нарешті — імено моє, загорнуте у вишитий матір’ю крик; поспішаю його розгорнути, а королі спритно ловлять цвіркунів, амінь.
II Слово «мир» — як вітряк, що його Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно, зате до останку щиро: так уперше кохають, так матір ховають уперше, так тіням відрубують руки, коли помічають, що тіні ті схильні до зла; та ось зло закінчується, майорять прапори над хатиною кожною, над буком і пальмою, Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса, хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня, коня новочудового, як фіат, як лавровий листок. «Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» — питає святково прибраний маклер, бо маклери не зникають разом із злом, бо не зло породження маклерів; отож: чи достатньо? Ваш спис мозолями вкритий, ваш кінь — з копитами збитими, слуга ваш схуд, беріть, доки дають. «Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна, посадженого на обрії мертвими обрами. Ми не обираємо вітряків, ми обираємо коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде не закінчується, тому треба його боронити до останку, а тридцять срібних завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот. Словом «мир» не користуються, його або мають, або ні в серці, в умі, як нового коня, як лавровий листок, як лист від матері з того світу: «доброго дня синку мій кіхоте турбуюся твоїм здоров’ям будь чемний бережи себе і росінанта ми дуже скучаємо за тобою і все чекаємо що ти нарешті повернешся коло нас усе добре не цілуємо бо ми мертві».
III Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах, барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають, мов безстрашні метелики, примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце». А більше нічого не виросло, так уже повелося, що колір і запах не розвиваються, лише вбираються, лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію, палаци солоні, лахміття. Майорить миготливе лахміття на жестах, які до палацу летять, обкручуються круг колон, — і ось уже ввесь палац у лахмітті, і ось уже зáмок увесь у дранті, бо немає для руб’я гарніших лакомин, аніж світла споруда полум’я з духмяною акацією на вежі, з курантами кольору сльози, бо час — то не більше, ніж плач, схлип у темряві, де ніколи не було жестів. Ось ти і виріс, палаце, ось ти вже і в лахміття убрався, і східці вже маєш, як кожен путящий палац, і терасу, куди повагом підіймаються,