Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

III. Євхаристія Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста, закутавшись у блиск і пил, у пошарпані плащаниці з чужого плеча, грудку землі взявши, грудку землі. Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями, сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу, ретельно витираючи за собою тіні сутулі, ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема. По дорозі тій, трудній і невечірній, зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент; хто повторить Вовчиці виття, змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями, як один по одному заходять відважні квіти до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я?
IV. Відвідини Князю, мовчи, дослухайся таємного руху темних сонетів, байдужих до гніву твого, до багатства твого, у ченців одчахнутого, тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі. Князю, мовчи, не хапайся за меч, не волай, закликаючи варту, — не встане вона, сон міцний, і святого хреста не торкайся рукою тремтячою — нешляхетна вона, ця рука, не твоя, не твоя. Князю, мовчи і не зводь пережаханий зір з свого двору, де стоять екіпажі гостей невідомих, струнких, — ти однак не впізнаєш обличчя у масках червоних, а рука твоя — це вона — більше потрібна Йому, іншому князеві, завше на чорно убраному… Все закінчилося, маєш ось вату, бинти.
V. О, зроби мені очі В потрійних небесах денний Париж кочує, так — високо, так — поруч, так — внизу. Сліпе дівчисько смутні кроки чує до веретена в трикутній груді. В подвійних небесах нічний Париж — як дивний знак на лицях у сліпої, його проставить рук чужих стрімке тепло; ти спи в незнаному донині супокої, а вранці на рум'яний сніг поглянеш — чужі сліди засвідчать сотворенність того, що бачиш ти. Білúзна, хмари, художник у худесенькім вікні на тебе дивиться — струнку і сірооку, з серцями в незакінченій груді.
VI. Апокаліпсис Потай зривається листя — канони велять, — кривди у тому не бачить, ні свята; ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте, ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон. Дай мені шибку, туманна і зимна князівно, наймані гратимуть гірше, хай грають свої, хай у кімнаті знайдеться остання пташина — я попрощаюся з нею. Вона полетить. Ви голосніше, білі священики, ви голосніше, юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця в пальцях князівни ніжнішає вищістю слів, із якими туманна та зимна до мене іде: «Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне, знову Ірейко святий у копиці складе».