Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає, дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче бути самотньою, вона буде. Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває, порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже. Вода до собору затікає, вода вірган заливає, кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну. Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються, у Бога собака в руках; калюжі, серця підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійно жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому, Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.
VI Мерщій у зиму, в нетоптані сніги, хутчіше під небо, що в круках зашпорталося цивілізованих; як не втікати від осінніх боргів перед вечірніми книгами, перед серпами, які у стодолі волають і сяють? Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні, минущі, нарешті, давали в кредит? Хіба лиш томи у хистких палітурках поради і солі на віру щораз позичали? А ти пригадай неполоханих оком шулік над степами і ніч не забудь, коли вірш, як бджола, повернувся до вулика, де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці. А полохка риба вранішня, що довірливо, і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу, пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий? Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами, непристойними скриками кроків за вікнами; щастя твоє, сило нечиста, — кордон ще за Польщі між зимов і нами збудований; щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику, душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось, тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої і так от, німуючи, підеш у довге заслання з забороною читати, писати, малювати, з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати, бджіл розводити не дозволяти, а тим більше — на шулік дивитися. Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись: «Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»
VII Вже хата вистигає, вже ранок незабаром, пора коня порати, збиратися на роботу. Риба сохне на шворці, гриби і трави; дрімливиці домовику дулі сучать, а він погідливо головою киває. Вже ранок вистигає, вже день наступає, принесуть газети із війнами; заїду в березину, начухраю віників, житній вовк, може, на узліссі зустрінеться, побесідуємо про політику і піїтику. Уже день вистигає, святий вечір надходить, корова подоєна, кажани аркан водять. Сісти на рундуку, випалити файку, подивитися, як Марс над хатою сходить, пожуритися. Кілька полін до печі кинути, домовика з комори вигнати — нехай гріється; літери довготерпеливі із книг у книги сіються. Серце серед ночі розболиться. Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», — а домовик за лікарем кинеться. Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами, стиха розмовлятимуть, лікуватимуть. Лікуватимуть рибою, грибами і травами, домовик масаж робити, лікар рецепти писати. Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий, корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю