Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

і вірний пес пантрує карим оком як дзиґар вибирає цілу ніч між гніздами що високо у горах і тими що є глибоко в мені * * *
Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком і чекати на жінку нестриману сіру і сарну каву скороминущу у трунок гіркий підливати а гітара за ксьондза а свічка за велену радість хвиля хóроше б’є видноколо як свіжа рілля жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нáдійсь і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять * * *

Надійці Дроган

люби мене коли уже не любиш            коли вже вдосталь сиґарет маєш            коли щодня розцвітає твій кактус            із наколотими на голки монетами що й досі перебувають в обігу у країні Дроган            країні волосся каштанового            сірих очей і ночей            де маленька Ізольда приміряє чи личить            маленьке імено надії де Трістан потрісканими як камінь вустами            ще раз повторює: люби мене            і виходить з крихітної кімнати            коли уже не любиш одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши            тобі все до лиця Надійко Вісім тьмяних сонетів
I. Реставрація зими З руїн зими дими дбайливо виростають, погойдуючись, зустрічаються одне з одним, погоджуються: «Так-так, мандрагора, так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла, і трохи гліциній легеньких на цеглу стару, на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини, а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її». Зупиняє машину водій серед темного лісу, руки прозорі йому не здригнуться, доторкнуті димом нічного віддиху сивіл. Іншу машину інший водій серед темного міста спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, — а вранці вже нова зима і гліцинії нові.
II. Nevermore Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців, мапи і мзду, в одному сувої загорнені, лиш обітницю, дану колись королівні малим горбанем з поржавілим дзвіночком, — лиш злиденну її не торкається тлін, і в колчан повертаються хвилі його, сакраменту позбавлені першого, другого, злотого, срібного, потай вдоволені цим. …Швидше вежі обернуться на вигнанців, радше мзда порідниться із картами, яже вість принесуть королю вістуни: «О, Жаданий, труну струхлявілу принесло нині море до берега Твого — лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».