Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

світ є.                          І заплаканий Господь. * * *
Коли о п’ятій ранку сніг паде, досліджуючи зими кам’яні, сягаючи святинь і змінюючи їх на ряд понять, цілком алгебраїчних; коли без батька п’ю своє вино, дописуючи вірш, нікому не потрібний, домислюючи ніч, як долю своєрідну, — тоді приходить Бог. І вибива вікно. * * *
Порятунку мені не треба дай тільки дай тільки дай помаранч зимовий у візерунках як скло дай мені цю венецію помаранч ущерть повний алкоголями світла і усамітнення і тендітності рук що простягають помаранч замість порятунку Вальс
Мої надії стали прахом, тривоги Ваші стали сном. А стиглі яблука над дахом перемінилися вином. А білі клавіші в розлуку пішли — я зовсім не тримав, бо їх торкались Ваші руки, а я ті руки цілував. Усі тривоги стали прахом, усі надії стали сном. На брудершафт жоржини пахнуть із вечором. Перед вікном. * * *

Галинці

Кличу тебе з далини, де трамваї так-таки просто бруківкою котять. Тіло, згоріле в званні ненастанному, кличе тебе з далини. Кличе тебе з далини, де узвози, камінь, замерзлий у кризі мережаній, друзі, застиглі на фото за кавою, і передзвін, як урожай Лаври. Із далини, де немає дітей, де пишуться книги, сумирні, як нетлі, де є повітря, прозоре і мертве, і у ньому літає нехрещене листя каштанів. Товпляться столики у переходах підземних, топляться ружі у зморшках своїх квітникарок, томляться губи у пошуках вуст, точиться чорне вино у келішки без дна. — Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари, в’ються стебла зелені і кам’яні. — Помер? — Помер. Шутри сонячні розсипають робітники по узбіччях. Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться, як чай чи тятива, стане міцнішою. На паперах лиш відсвіт зловісний вісті, гостя з галузкою, кого треба… Гнізда радості
За шклом старенькі привиди і сніг нічна година борзо втіче з ними ще можна грати в шахи con sordino із відображенням у темному вікні