Том 10 - Леся Українка
У нас тепло і гарно, весна настояща, я люблю такий пізній великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна?
Бувайте здорові, милая бабушка, кланяйтесь від мене Антоніні Семенівні і всім зиакомим, поздоровіть їх за мене. Цілую Вас міцно!
Ваша внучка Леся
122. ДО М. П. СТАРИЦЬКОГО
4 травня,1894 р. Колодяжне
Високошановний Михайле Петровичу!
Засилаючи своє вітання сердечне в сей веселий день, бажаю Вам здоров’я, сили та віку довгого, щоб ми ще довго бачили Вас па роботі у першій лаві працівників наших. Втішно єсть думати, що иастав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепаиьтя, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмирало». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще грунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення.
Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу пращо і Ваші заслуги. Розумію й признаю я і те, що моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби пришилось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві. Тож тепер, хоч запевне в сей день Ви приймаєте безліч красномовних вітаннів, прийміть не красномовну, але щиру дяку від Вашої молод-тої товаришки по роботі, від щирої прихильниці Вашого талану і праці на користь України, прийміть її від
Лесі Українки
Колодяжне, 22 квітня 1894 року
123. ДО М. П. ДРЛГОМАНОВА
23
5 травня 1894 р. Колодяоіспе 18 jy 94
Дорогий дядьку!
Ваші «Забележки» і лист я отримала 19/IV, спасибі Вам за них! «Забележок» я ще не дочитала до кінця — маю дещо таке, що треба дочитувати, не гаючись, але між іншим я читаю-таки «Забележки», бо вони мені дуже цікаві. Окрім мене, їх у нас ніхто не важиться читати — тверда річ болгарщипа! Я думаю, що Ви отримали, нарешті, хоч маминого листа від 19/IV, а то ж чиста біда з тими листами — невже Ви не отримали того, що мама писала в марті (окрім того, що був посланий вкупі з моїм)? На всякий случай, я повторю, що вона писала там про мій замір їхати в половині мая за границю, якщо тільки Ви не будете проти сього і якщо не помішають які незалежні від нас обставини, як-от колись тиф та інші напасті. Тільки сі дві причини й можуть розбити мій замір, а більш ніщо, бо він дуже твердий. Я б хотіла отримати скоріше відповідь Вашу. Пишіть теж докладніше про Ваше здоров’я і плани на літо. У мене ж тим часом один план, про який тільки що написала, і я більш ні про що не можу думати, се навіть не дав мені нічого свого писати, а тільки переклади та компіляції. Нема ще дисципліни думки! У Вас би мені її вчитися. Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. А Вашого товариша, що звернув Вам назад книжку Ренана, давану для його сестри, я, як живого, побачила — так се на нього схоже! Діло в тім, що він і сам «виріс» з певними поглядами», та так з ними і зостався до сеї пори, а в сестри його, здається, ніколи й не було ніяких «поглядів». Щодо самого Ренана, то деякі студенти, мені відомі, його читають, і що з того читання виносять, того не знаю, бо якось се ні в чім не виражається. Ті земляки, яких я Вам описала, здається, справді в читанні «отих Реиапів» неповинні, але що те читання не всіх вирятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку «угоди» сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим entweder — oder поки додумався до weder — noch2 (то й то не знаю, чи наміцно додумався). У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про «дві правди», що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це «опасно», та й нащо його, бідного, з «не-посредственности» збивати, «аналогізмом роз’їдаючим» душу труїти, од рідної традиційної релігійної «ночви» одривати. Шкода тільки, що піхто не зна як слід, яка вона, тая «почва». Не можу з певністю сказати, щоб не взяти гріха на душу,— але мені здається, чи не походить ся думка про «дві правди» ще й від панського страху перед освіченим мужиком, що ось-то мужик, начитавшись усякої премудрості, зовсім «от рук отобьется»... Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан; а що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити у такі цани? «Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?» Звичайно, що свині пасти не дуже весело й приємно...
Тії люди, що на їх я покладаю надію, принаймні хоч у «двох правдах» не грішні, єсть у них і звичай мови європейські учити, а се таки вимагає трошки праці, бо, вийшовши з гімназії, ніхто ніякої мови не знає навіть настільки, щоб з словарем читать. Дехто з моїх товаришів, вивчившись по-французыш та по-німецьки, тепер береться до англійської та італьянської мови, хоч взагалі до англійської мови ще дуже мало хто приступається, бояться її трудності (більш міфічної, на мою думку, ніж дійсної).
Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, але, звісно, буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо. До своєї книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певно, б видала
