Том 10 - Леся Українка

Високошановний добродію!

З Вашої ініціативи і призволення взялися ми було до редагування української частини «Дзвінка»; здавалося нам, що тим ми прислужимося доброму ділу і поможемо редакції, взявши на себе більшу частину праці коло «Дзвінка». Окрім бажання поставити «Дзвінок» вище, ніж він досі стояв, і подати дітям цікаве та корисне читання, у нас іншого бажання не було. Ми взялися до праці, не гаючись і щиро. Ми сповістили співробітників «Дзвінка» про зміну в редакції його і, чекаючи їх помочі, взялися самі до складання перших чисел. Числа були зложені, впорядковані і послані, здавалось, усе йшло якнайкраще. Але ж тільки були вислані перші матеріали і перший лист до п. редактора, як раптом справа змінилась. Замість сподіваної і обіцяної Вами згоди, шановний п. редактор «Дзвінка» прислав нам гострого листа і дав нам до зрозуміння, що він зовсім не думає вважати нас своїми рівноправними спільниками до редакції і що його навіть дивує, звідки ми набрались таких претензій. З листів п. редактора виходить, що всі мають свої права: в першій лінії сам п. редактор, потім галицькі передплатники, потім шкільна рада, врешті коректори і складачі,— тільки ми не маємо жодних правил яко самозвапці-редак-тори. Очевидно, се якесь велике непорозуміння, здається, навіть неможливе до полагодження! Виходить, ніби ми, не спитавши броду, полізли у воду, але ж ми питали його у Вас, високоповажний добродію, і Ви запевнили нам, що справа ся мусить влагодитись, бо п. редактор «Дзвінка» рад передати давно важку для нього працю редакційну, а щодо шкільної ради, то Ви казали, що Ваш голос мас там велику вагу і Ви можете ручити нам за згоду там. Однак, як бачите, вийшло інакше, несподівано для нас. Через се ми тепер одважуємось просити Вас, щоб Ви волили роз’яснити нам, як ми маємо відноситись до даних Вами обіцянок і запевнень і на чиє конто маємо рахувати прикре непорозуміння? Хоч ми вже й зреклися участі в редагуванні «Дзвінка», та все ж хотіли б, щоб за нами лишилась в редакції його хоч добра слава. Від Вас, високоповажний добродію, залежить вернути нам сю добру славу, розказавши п. редакторові, чия була ініціатива в сій справі і які, власне, бажання Ви чули від нас.

Ще одно: д. Старицький від нашого ймення просив Вас не передавати наших матеріалів до редакції, поки справа спільного редагування, не стане на певний грунт. Тепер же ми бачимо паш проспект і частку наших матеріалів надрукованими — як маємо се розуміти?

Ждучи ласкавої відповіді Вашої, зостаємось з найвищим поважанням.

«Літературна громадка», Київ, 1 марця 1894 р.

Просимо прислати відповідь, коли Ваша ласка, на адресу п. Старицького або Лисенка.

119. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

ЗО березня 1894 р. Київ 18 щ 94

Любий дядьку!

І1ев знаю, чи одправила Вам мама листа мого, що я їй дала, коли вона виїздила від нас, може, вона була така заклопотана, їдучи з дітьми, що й забула за листа. Писали мені з дому, що дядина пише в листі до наших, ніби здоров’я Ваше все-таки недобре, дуже се мені прикро! Сподіваюсь, що, може, як настане настояща весна, то Вам буде краще, а то ся зима та провесна були такі, немов їх хто навмисне видумав для плевритів та бронхітів різних. У нас в Києві тепер вже починається справжня весна, дуже тепло і гарно, так що Ліля вже по проліски для гербаріуму збирається за город. Тижпів через три вже поїдемо додому на свята, а після свят пе зпаю, чи будемо в Києві, більш того, що ні. Заморив мепе трошки сей Київ, то я трохи й рада б його покинути, але пе зовсім, бо тоді, значить, знов прощайся з наукою більш як на півроку. Все-таки май ще можна було б нам з Оле-сею повчитись. Моя англійська мова саме наладналась як слід! Та, певне, наші не захотять, щоб я їхала, а Олеся вже сама тим більше не поїде. Мама якось чудно відноситься до нашого життя тут, усе їй здається, що як ми живемо де без неї самі, то з нами мусять усякі біди та напасті траплятись, хоч біди з нами досі піякої ще пе було, а від напасті, кажуть, не пропасти, та я й сама так думаю про напасті. Мама, видно, думає інакше і через те так за нами турбується усю зиму, що одпа думка про се отруїла мені життя не мало за сей час. Ну, та що ж з нею вже зробиш, коли вона таку натуру має? Я ж не раз жила зовсім сама і нічого зо мною надзвичайного не робилось, бо такі біди, як тиф і т. п., можуть трапитись (і трапляються. зо мною) скрізь, як дома, так і в чужині. Що ж до інших напастів, то про них не варто говорити, бо се теж не залежить від місця і часу. Не знаю я, де буду літом, чи все літо дома пробуду (я б сього більш хотіла, та, може, дощі виженуть на сухіше місце), чи до бабушки поїду, вона все мене закликає, а може з Мишею до Шури на хутір заберусь, а може, й зовсім що інше видумаю.

Пишу я Вам різні дурнички і, видно, думаю, що Вам їх цікаво читати, бо інакше давно б пора скінчити. Діло в тім, що чогось я така втомлена цілий остатній місяць, що аж глуніти починаю, случайио так виходить, що я ніяк виспатись пе можу як слід, а це для мене дуже багато значить. У Києві люди звикли жити більше вночі, як удень, досить глупий се звичай, але він має свої причини і їх трудно змінити.

Що б Вам нового про Київ написати? Київське життя таке тихе, що й новини його тихі, а через те нецікаві. От хіба недавно я чула, що правдяни тутешні хотять до «Життя і слова» пристати, але я думаю, що се міф, бо се було б щось дуже надзвичайне! Після сього всього б можна надіятись на нашій славній Україні!.. Буваігге здорові, дорогий дядьку, та будьте мені здорові тільки!

Ваша Леся

Ваші болгарські нові статті я хотіла б побачити, але краще прислати їх не сюди, а в Колодяжне, бо мене вони можуть вже не застати тут.

Кланяйтесь і поцілуйте за мене всіх наших; дядині я збираюсь писати хутко, нехай вибачить, що я досі їй не писала. Я взагалі мало