Том 10 - Леся Українка
Люба мамочко!
Не написала я тобі вчора, бо ще мені так шуміло в голові з дороги, що й руки мене не слухали. Я провела три ночі підряд в дорозі од Львова сюди, через те досі не можу оговтатись як слід. Врешті, все-таки я здорова зовсім, і нога не болить, а в голові трохи морочиться, то се річ пуста. Я так рада, що приїхала сюди, що коли б за се треба було б заплатити й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем. Мені тут всі дуже раді і панькаготься зо мною, як з лялькою. Дядина і Рада зустріли мене тут па вокзалі з дівчиною болгаркою і повезли до себе. Дядька на той час не було дома, він був на лекції. Поки я переоділась з дороги, він приїхав і покликав мене до себе. Стрівання його не дуже стурбувало, тільки все-таки в рухах і в голосі видно було велику нерв-ність. Ми поговорили з ним трошки, все більш про мою подоріж, то про інші посторонні речі, потім ми заставили його лягти спати (він завжди спить вдень якийсь час), а самі пішли. Коли він встав, то зараз покликав мене і все розпитував про Київ, про вас усіх, про-Гадяч, був у доброму настрої і досить голосно говорив. Голос у нього тепер трошки хриплий і часто міняється, але він може говорити багато, тільки що мова виходить уривчаста. Здоров’я його трохи ліпше, спить він ліпше і болів нема дуже великих. На лекції він щодня їздить, і вони його не дуже томлять. Ходять до нього в гості болгари і один росіянин, розповідають йому різні теперішні справи, од-відують його.
Щодо тих quasi революцій болгарських, що у наших газетах писали, то се наполовину була брехня. Рада була на той час в гостях, верталася додому через усе місто і не побачила революції. Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку, по-руськи і по-болгарськи говорить з французьким акцентом. Дядина і Рада говорять дуже добре по-болгарськи, а дядина по-перше ніяк не могла говорити зо мною по-українськи, все на болгарське звертала, але тепер то вже зовсім добре говорить. Міка говорить тільки по-болгарськи, по-фрапцузьки трохи розуміє, але не хоче в сьому признаватись, бо чогось терпіть ие може сеї мови. Міка гарненьке хлоп’я, дуже швидке, але досить лагідної вдачі. Маусіком він ие хоче зватись. Дорини картинки йому сподобались, а потім ми з ним якось знайшли в моїй записній книжечці той «жабчин портрет», що колись мені Дора у Київ прислала, «портрет» сей дуже йому сподобавсь, більше всіх картинок, так що я йому дала його, а Рада почала дражнити Міку, що се його власний портрет, бо вони всі дражнять Міку «жабсышм офіцером», він же дужо радий назві «офідерин», та не знає, як думати про епітет «жабські».
Рада дуже жалує, що Олеся не приїхала зо мною, а дядько сподівається, що таки ще її побачить, та й я думаю, що так воно буде.
Я тепер ще якось пе знаю, що писать, з чого починать, так багато всього перекидається в думках. Напиши мені який questionnaire а я тобі буду тоді систематичніше писати. Напиши мені, де тепер Миша і куди маю йому писати. А тепер я скінчу, бо чогось не можу писати, не встановилися ще думки. Кланяється вам усім Рада і просить передать, що вона всіх цілує. Дядька і дядини нема тепер дома, дядько поїхав на професорську раду, а дядина пішла в гості до якоїсь болгарської дами. Ліда з чоловіком ще не приїхали, сьогодні було од них з Лондона письмо, але з нього не видно, коли мають повернутись додому.
Ну, бувай здорова! Цілую тебе, папу, Лілю і малих. Лілі хутко писатиму, от, може, завтра, а на сьогодні нехай вибачить, не можу ще. Ще раз бувай здорова!
Твоя Леся
P. S. Щось чудне з моїм «Атта Тролем» — Маковей його не отримав, і через те він не друкується. Що б то значило?
127. ДО М. І. ПАВЛИКА
27
9 липня 1894 р. Софія yj 94
Високоповажаний добродію!
Не хотячи, відплатила і я Вам довгою мовчанкою. Вибачайте, бо я тут зовсім не завважаю, як іде час і ко-торе там у людей число (сьогодні я не одразу згадала, в якому я місяці!). Спасибі Вам за «Брюса», що прислали, і простибі за рахунки, через них почасти я так довго й з відповіддю збиралась. Я тепер не знаю гаразд, як воно буде, виходить ніби так, що грошей на «Народ» досить, а з другого боку виходить так, що дефіциту 157 зр.2 (чи так?), чи сей дефіцит приймає Arb[eitgeber]!, чи ні, я не знаю, інакше не буде, як треба його спитати. Як буде з авансами надалі, я теж не знаю, бо коли Ви не будете, може, далі редактором, то я не знаю, які будуть відносини Arbeitgeber’a до «Народу». Заводити нові рахунки і починати нові відносини я не маю права, отже, я гадаю, що краще мені пождати, що покаже з’їзд, а там вже побачимо. Моє діло триматись точно того, що казав мені Аг-beitgeber, і повідомити його точно про справи, для нього цікаві. Коли Arbeitgeber скаже, що я не мала права вважати на рахунки «Хлібороба», то я вважатиму своїм обов’язком вернути йому 200 г[ульденів], хоч тепер ще не знаю, де я їх возьму. А може, він не признає сих 400 г[ульденів] («Хлібороб» і кандидатура) і залічить 293 г[ульдени] остачі з «Народу» па рахунок авансів чи там як інакше, то се теж його діло. Я розумію, що Вам нема жадної приємності описувати прикрий стан справи, тож і не беру Вам його за зле, а тільки що він прикрий, то правда. Сумно, що «Хлібороб» не стоїть на своїх ногах. Ну, та що вже говорити. Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе радикальною партією, я не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло, ні навіть властивої партії, се видно навіть з їх власних слів, а ще більше з їх поводіння. Як се можна, щоб партія не кивнула пальцем для рятунку своїх газет (принаймні тоді, коли ще признавала їх своїми), а рятують
