Том 10 - Леся Українка

Я думаю, Олеся написала Вам докладно про наше життя тут, то Ви й не розсердитесь, що я мало про нього пишу, я до чого привикну, того вже й не бачу зовсім.

120. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

5

17 квітня 1894 р. Київ 18 jy 94

Дорогий мій дядьку!

От уже сей раз то зовсім не по правді Ви мені докоряєте. Мені здасться, наче Ви не зовсім вірите, що я Вам писала ще листа, окрім отриманого Вами, але ж се, правда, і не моя вина, коли мама загубила того листа чи забула про нього (бо по знаю, чим іншим об’яснити те, чому вона не послала його в свій час). Я ж сей рік завжди відповідала Вам в час, а інший раз і писала, не ждучи від Вас листа. Тепер от позавчора я отримала від Вас листа і оце пишу, написала б і раніше, але були обста-шмш такі, що я нічого не могла писати сі два дні, якби Пи їх знали, то згодились би, що справді мені було пе до писання. Але що було, то минуло і минуло щасливо, то й нічого писати про йього. Те, що Ви пишете Олесі про слов’янське та європейське серце, здається, направлено і проти мене, але ж я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого. Ви не зовсім справедливі до слов’ян — згадайте свого старого друга! Невже у нього серце гірше європейського? Моя любов більш активної, ніж пасивної натури; я не буду Вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом. Тепер же не буду відповідати докорами на докори, а постараюсь так вести діла, щоб між нами сей прикрий елемент зовсім і назавжди зник; я його не люблю, та й хто його любить?

Не знаю, чому не пише мама до Вас, я на неї папа-дуся за це дуже, як приїду додому. Вона нам часто пише, і з листів видно, що у них все гаразд, «як не може бути (краще)»,— мовляли наші волиняки. Бач, спробував би їй хто 2 місяці не писати, задала б гарту!.. Я дуже рада, що Ваше здоров’я трохи поправилось, може, воно літом іще поправиться, може, й голос вернеться, адже ж він Вам вже раз вернувся. Після потрійного шхеврита, може, хоч кому пропав би голос на який час. Я звикла вірити в весну та літо, і мені думається, що вони мусять знов поправити Ваше здоров’я, що розстроїла зима. Мені зима було теж так розстроїла здоров’я, що я вже й по світі не могла ходить, а все більш лежала та думала, як то прийдеться їхати додому, коли тут ходити погано, а їздити ще й гірше. Дуже я було утомила свою ногу то ходінням, то писанням, то малюванням (мені шкодить, коли я сиджу за столом зігнувшись), а то й так перехід від зими до весни буває завжди для мене критичний. Тепер, коли сонце пригріло як слід по-весняному і коли я покинула на який час все, окрім тільки англійської мови, то знов поправилась настільки, що і ходжу як слід і до роботи знов можу забиратись. Та от і заберусь як слід, приїхавши додому. Даю слово, що Vernes буде зовсім викінчений і переписаний на святах: якби я не була тут так зайнята і так слаба, то він був би вже давним-давно скінчений, а то мої товариші... хай простить їм аллах, коли може.

Правда", трошки вони помогли мені, але' ж.тількитрош-ки. Тепер же, коли я вже беру справу на себе, то й відповідаю сама за себе, се значить, що Vernes буде скінчений до маю. Шкода мені, що я не могла побачити «Заздрих богів», та, може, і «Рай і поступ» не хутко до мене приб’ється. Але ж він, певне, вийде в світ, бо хоч Ваш видавець і висить в повітрі, та не буде ж він вічно висіти, бо його банкір мусить же об’явитись, а що листів не пише і звісток не подає, то се з банкірами часто случається. Я думаю, що до того не може дійти, щоб Ви самі ще мусили виручати свого видавця. Нехай він трохи потерпить, ачей, не розірвуть кредитори, дадуть хоч великодня діждати та паски свяченої попробувати, а там, дивись, може, й доля воскресне. Будете писати, будете й друкувати; «ще наша доля не загипула!» — мовляв один мій старий друг, ми з ним все один одного потішаємо такими афоризмами. Будьте певні, що я Вам не покину англійської, мови, не на те я її вчилась, щоб так хутко покинути. Я куплю собі словаря і книжок та так нашпигуюся за літо, що хоч в Англію і то не страшно. Не знаю, як в Англію, але куди-небудь за границю в гори я таки, може, зберусь сього літа, чогось мені здається, що там краще можна поправитись, ніж по наших варварських, хоч і дорогих Кримах та лиманах. Мені все лікарі провадять, що вся моя біда в малокровії та в нервності, а якби не се, то з моєю ногою можна б жити в згоді, хоч зовсім бути такою, як у людей, вона не може, в пій є укорочення і хронічний вивих, бо все-таки в ній кості вже не так стоять, як треба, і сьому порадити не можна. Але як не судиться в заграничні, то треба вже хоч у гадяцькі гори їхати, а то в наших волинських Нідерландах дуже вже плаксивий клімат. А коли Ви думаєте вибиратись в Париж? Ви жалкуєте, що я не писала Вам нічого про тутешнє життя, але се того так вийшло, що властиве не було такого життя, щоб про нього було цікаво писати і читати. Заносилося було па різні редакційні спілки, але при тому показалося стільки крутійства з боку різних русько-українських братів, що ие знаю, як кому, а мені то й згадувати про сі спілки бридко. Я пе можу звикнути до такого «братерства», що ходить єзуїтськими дорогами. Я плюнула і на ті «Дзвінки», і на їх редакторів. Досить з мене їхньої лайки (я писала, наприклад, від імені товариства, , а мене за те лаяли «анонімним писакою» — от і звичаї

ввронейські), як схочу лаятись, то се й дома є з ким.