Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Х і р о н
Не встою ж я.
Ф а у с т
Ну, то мене зсади.
Х і р о н
Сідай! Тепер як слід ми поговорим.
Куди тобі? Туди, через потік?
Ми тії хвилі миттю переборем.
Ф а у с т
(сідає)
Вези, де хоч. Я вдячний буду вік…
Славетнику, відомо, як плекав ти
Героїв рід на шану у віках,
У тебе вчились мужні арґонавти[180]
І інші всі, безсмертні у піснях.
Х і р о н
Облишмо це! Нащо Паллада[181], й то
Як Ментор шани мало щось находить;
По-своєму усяк себе поводить,
Мов їх і не виховував ніхто.
Ф а у с т
У лікаря, що все спізнав до краю,
Коріння силу і цілючість зіль,
Що гоїть рани і втишає біль,
І тіло й дух я щиро обіймаю.
Х і р о н
Колись пораненим в бою
Ставав і я в пригоді духом,
Тепер ту справу віддаю
Попам та бабам-шепотухам.
Ф а у с т
Воістину великий муж
До слави й почестей байдуж
І скромно хоче доказати,
Немов таких, як він, багато.
Х і р о н
Підлесник криється в тобі
Чи то цареві, чи юрбі.
Ф а у с т
Героям ти найбільшим був сучасник
Великих діл і сам не раз учасник;
Багато бачив, і не менш зробив,
І як півбог розумно й чинно жив.
Скажи, кого б з усіх отих героїв
Ти вищої шаноби удостоїв?
Х і р о н
Всі арґонавти гідні похвали,
По-своєму героями були:
В одного те яскраво виступало,
Що в іншого нерідко бракувало.
Де брали гору юність і краса,
Там Діоскурів славила яса;
Де треба другу помочі і ради,
Вели перед одважні Бореади;
Де йшлось про розум, глибину думок, —
Царив Язон, улюбленець жінок;
Орфей був ніжний, лагідний і щирий,
Скоряв усіх дзвінкою грою ліри;
Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,
Було, не схибить, човна ведучи…
Їм небезпеки дружбу гартували:
Що діяв хто, те інші похваляли.
Ф а у с т
Що скажеш ти про Геркулеса?
Х і р о н
О, не буди в мені жаги!
Не бачив Феба[182] я, Ареса,
Не знаю, що то за боги,
Але не раз дививсь на того,
Що люди славили, як бога.
Хоч родом він і цар був сам,
Юнак, красою незрівнянний,
А брату старшому слухняний
І найвродливішим жінкам.
Такого не вродить вже Геї,
І Гебі в небо не піднять;
Даремно творять епопеї,
Даремно статуї різьблять.
Ф а у с т
Таку ти змалював картинку,
Що і різьбяр навряд би вдав.
Про мужа кращого сказав,
Скажи ж і про найкращу жінку.
Х і р о н
Красу жіночу славить годі,
Вона бува пуста й німа;
Яка ціна холодній вроді,
Де життєрадности нема?
Краса сама собі царює,
А грація усіх чарує,
От як Гелена, що я віз.
Ф а у с т
Ти віз її?
Х і р о н
На цій ось спині.
Ф а у с т
Куди і я оце заліз?
Від щастя я не тямлюсь нині.
Х і р о н
Вона й держалася отак,
Як ти, за гриву.
Ф а у с т
Мов у сні я…
Вона ж моя єдина мрія!
Розказуй все мені, що й як,
Куди її і звідки віз ти?
Х і р о н
Про се цікаво розповісти.
Тож Діоскури[183], гідні похвали,
У розбишак сестричку відняли;
А ті не звикли до таких невдач,
Оговтавшись, в погонь пішли навскач,
Та я з братами мало не застряг
На елевсинських болотах;
Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив.
Як дякувала там мені вона,
Розсудлива, поважна й приязнá;
По вогкій гриві гладила…
Та юнь старого знадила!
Ф а у с т
Це в десять літ!
Х і р о н
Обман філологічний —
Літа лічить вродливиці міфічній!
Поет її усе одною зна:
Не зріє і не старіє вона,
Ізмалечку її вже викрадають,
За літньою герої упадають,
Чи втратить же вона коли красу?
Поет не визнає оков часу.
Ф а у с т
Й вона хай буде часу непокірна!
Без часу бо, щасливий неймовірно,
Ахілл її у Ферах десь найшов,
На зло судьбі добув її любов.
Чи ж я не зможу силою чуття
Прекрасний образ визвать до життя,
Безсмертну ту істоту богорівну,
Величну й ніжну, владну і чарівну?
Де, де вона, скажи, богиня ця,
Прекрасна і жадана без кінця?
Одне бажання пориває душу —
Як не знайду її, то й жить не мушу.
Х і р о н
По-людському ти просто захопився,
А духам так здається — з глузду збився.
Але тобі щастить-таки, нівроку:
Я хоч на мить навідуюсь щороку
У храм до Манто[184], доньки Ескулапа;
Там молиться отцю старенька баба,
Щоб він нарешті