Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Цілить, а не вбивать людей наставив,
І тим себе на всі віки прославив.
Навряд чи є ще хоч одна сивіла,
Щоб так, як Манто, пособить уміла;
Вона вже певно дасть такого зілля,
Що вилічить тебе від божевілля.
Ф а у с т
Не треба ліків! Розумом я світлий!
Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?
Х і р о н
Не дай зневаги помочі святій.
Приїхали… Злізай мерщій!
Ф а у с т
Ти мчав мене по рінявій ріці,
Куди, скажи, прибились ми вкінці?
Х і р о н
Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,
Стялись колись Емілій[185] із Персеєм;
За царство неосяжне йшла в них пря,
І переміг громадянин царя.
Дивися вгору! Бачиш, на вершині
Видніє храм у місячнім промінні.
М а н т о
(марить всередині храму)
Від тупу кінських ніг
Гуде святий поріг;
То півбоги серед ночі.
Х і р о н
Це ми!
Розплющуй лиш очі!
М а н т о
(прокидається)
Вітаю! Ти таки сюди.
Х і р о н
Твій храм на місці, як завжди.
М а н т о
Блукаєш, як раніш, невтомно?
Х і р о н
Ти все сидиш сумирно, скромно,
А я все мчусь, як той Пегас.
М а н т о
Я все сиджу, хай мчиться час.
А це хто?
Х і р о н
Ночі цеї вир
Йому душевний збурив мир;
Гелени хоче цей шалений,
І, щоб добутися Гелени,
Удався він оце до мене;
Йому полікуватись випада.
М а н т о
Люблю, хто неможливого жада.
X і р о н уже помчав далеко.
М а н т о
Ходи сюди і радуйся, причинний:
Цей темний хід веде до Прозерпіни;
Там під горою, в хмурій глибині,
Вона все жде на знаки потайні.
Туди вже раз Орфея я водила;
Не розгубись, як він[186]… Сміліш до діла!
(Спускаються вглиб).
НА ГОРІШНЬОМУ ПЕНЕЇ
Як раніше.
С и р е н и
Гей у хвилі, у Пеней!
Поринаймо, виринаймо,
Любим співом потішаймо
Тих зневірених людей!
Без води нема пуття!
Линьмо всі в Егейське море,
Там потоне всяке горе
У відрадощах буття!
Землетрус.
С и р е н и
Потекла вода назуспіт,
Берег рветься — тріскіт, лускіт,
Затрусилася земля,
Дим із глибу мов стріля…
Утікаймо! Живо, живо!
Не к добру те дивне диво…
З нами в море, любі гості,
На широкі широкості!
Хвиля грає там шумливо,
В берег плещеться грайливо,
Місяць сяє там подвійно,
Тихоструйно, ніжномрійно;
Там — свобода і краса,
Тут — тривога і труса.
Хто розумний, утікай!
Жаху сповнений цей край.
С е й с м о с[187]
(бурчить і гримає в глибині)
Знайте силу землетруса!
Раз плечима ще упруся
І нагору продеруся —
Хто ж подужає спинить?
С ф і н к с и
Що за прикра двиганина,
Осоружна хитанина,
Безнастанна трусанина,
Гуркотнеча безупинна, —
Як же нам те все терпіть!
Тільки сфінкси сіли стекло,
Їх не зрушить з місця й пекло.
От склепіння пнеться вгору,
Хто ж то править за підпору?
То ж той самий велет сивий,
Що колись під час бурхливий
Острів Делос здвиг із хвилі
Для Латони-породіллі[188].
Мов Атлант, він м'язи пружить,
Все здвигає, рушить, крушить,
Підіймає купи мулу,
Рінь і твань, глейку гамулу,
Ґрунт і персть, пісок і глину…
Так розложисту долину
Поперек він розбуяв —
І знічев'я гору сп'яв.
Ось колос той мускулястий
Камінь тирить, щоб покласти
На підмур'я до споруди,
У землі іще по груди;
Ну, та далі він не піде,
Сфінкси тут — рости вже ніде.
С е й с м о с
Я сам-один воздвиг цю гору,
Не може бути тут і спору:
Не мав би світ таких окрас,
Якби я не трусив, не тряс…
Чи то ж могли б велично звитись В небесну синь верхів'я гір,
Коли б я їх з землі не витис,
Щоб земнородним тішить зір!
В часи прадавні Ночі та Хаосу,
З титанами змагання ведучи,
Перекидав я Пеліон і Оссу[189],
І гори в нас літали, як м'ячі.
Ми довго так скажено пустували,
Коли ж та гра вкінець знудила нас,
Ми нап'яли ті дві гори зухвало,
Немов подвійну шапку, на Парнас.
Тепер живуть там світлі музи
І їхній зверхник Аполлон,
І сам Зевес у громовій потузі
Посів піднятий мною трон.
Отак, напружившись, з безодні
І нині гору я воздвиг.
І закликаю вже сьогодні
В нове житло жильців нових.
С ф і н к с и
Глянь на гору цю велику —