Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець
Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.
Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere — вирощувати, сприяти, успадковувати; і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.
Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.
Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.
Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого — пройти цей шлях із повною віддачею сил.
Не більше, і не менше…
Тарас Пастух
Думи (1989)* * *
