Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен відшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом. Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, — ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено. Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи, де ж я був, скільки часу я стлумив? Земле, я повернувся, чи стерпиш? Найколючішим терном вколи моє серце натруджене. Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров між розбуджених. Шевченко вночі
…І знову братися за справу українську — писати вірші, сіяти зерно і думати про військо запорізьке, якого вже немає так давно. Не відректися нам своєї вдачі, як білці колеса, як зорей — небесам… Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний? Чого ти знову сам не свій — і сам? Єва
Стерня висока і високі зорі. Між ними літо бабине летить. Між ними вітер грається у мить, якої через мить уже не стане у слові над пошерхлими вустами вже літньої, ще гарної жони. Не спиниться від того Віз Чумацький, вода не переллється через край в залізних ночвах.                                 Слово «рай» промовить жінка серед ночі. * * *
Ще буде всього вище стріхи — снігів і ластівок сторать. Ще прийде Муза щедрувать, і ти їй винесеш горіхи. За спис узявши чорнобривець, узявши сонях за пищаль, ще буде впертий несміливець свою Ламанчу захищать — від вітряків, а не від вітру, від сірників — не від вогню. Співатиме свойму коню і сам йому сльозину витре. Тебе любитиме дорога, та як настане час прийти, кому ж бо звіришся тоді, що був щасливим не від того? * * *
Усміхнений Господь, безлюдний світ. Украдені плоди, нікому не потрібні. Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні, із небом, пурпуровим, наче ад. І в’ється Гад поміж руїни раю. Отруєних добром та злом немає. Маруся не живе. Грицько не помирає. А небо — небо! — тихо догорає. Лягає попіл на третину вод. Розносять скон вітри, вітри, вітри. …Якнайскоріш написане зітри: є люди,