Зібрання творів - Василь Стус
своїх заслуг і подвигів? Кого
вщасливлювати власною явою?
Кому показувати псову міць,
державну гордовитість і незламність?
Я був у натовпі. Я був ніким.
Я сором відчував за власну ницість,
за воєнрабство. І безмірний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Орденоносний пес.
* * *
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти
і кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.
* * *
— Громадяни, дотримуйтесь тиші, —
вимагають чотири щити навколо високої вежі,
де великими літерами зазначено
«Всесоюзний науково-дослідний центр
по акліматизації картоплі на Марсі».
— Колись вона буде дешевша за сірники, —
патетично вигукує високий дідусь,
гладячи рукою кота,
що визирає з-під пальто,
яке бувало в бувальцях.
— Ви бачили, в них ніколи не гасне світло,—
підносить догори пальця
облисілий пенсіонер у пенсне
(тільки тепер він відривається від
фоліянту).
— Да-а, — докидає літній чоловік
у пожмаканім костюмі,
і важко второпати, про що він думає.
— Героїчна, подиву гідна робота,—
компетентно протягує людина в штатському,
при цьому він владно обдивляє численний гурт,
що зібрався перед брамою,
і жде, коли ж нарешті
можна буде пекти картоплю на вулицях.
— Ось де повчитися, як треба служити народові, —
мрійливо виспівує білява дівчина,
для якої любов до народу
означає тільки плотську любов.
З виразом облич, як на сповіді,
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
Раптом звідти долинає хтивий дівочий вереск.
Високий дідусь витягує суху шию,
вуха його нашорошені, як у зайця.
Інтелігент, втупившись у читання,
мало не носом водить по сторінках.
Зніяковілий чоловік у пожмаканім костюмі
починає старанно пригладжувати руками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському відходить у тінь
і там, ніби свічки, запалює очі:
спочатку починає жевріти одне, потім друге.
Білява дівчина стає схожою на весталку.
Натовпом ходить організований кашель,
настільки страшний, що обличчя деяких
скидаються на сині баклажани.
Дівочі верески не вщухають.
Вони ростуть і ростуть,
починається дика оргія,
тлусті мури заходяться сміхом,
що збігає із них, як тісто.
Люди нишкнуть, похиляючи голови,
ні пари з уст.
Тимчасом на мур видирається гарна гейша
і показує натовпові язика.
* * *
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зигзиця,
шепоче спрагло: Боже, най святиться,
О най святиться край проклятий мій.
Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
І плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба,
і всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла лупиться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню. Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцім-то даєш.
* * *
Вдасться чи ні
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи ні?
Старий терикон шахти 10-біс,
де ти в дитинстві збирав вугілля,
обріс чотирма новими,
і де з них твій давній — не збагнеш.
Вулицею здибають тебе
незнайомі люди,
двоє старих, чий син десять літ тому
загинув в авіаційній катастрофі,
колишуть немовля.
Давні стежки переорано,
дороги дитинства
засаджені кукурудзою,
і навіть мама
з недовірою позирає на тебе —
це ти чи ні?
Йде середина літа.
Якраз над нашим городом,
над яблунями, обприсканими хлорофосом,
над карликовим вишником,
висадженим пару літ тому,
над твоєю осамотілою головою.
Йде середина літа.
Зрідка дощить високе серпневе небо,
гавкають собаки по дворищах,
і крайня зоря над самим небосхилом
надсило продирається крізь віття дерев.
Йде середина літа.
І видиться тобі потемнілий став,
степ, охололий від птаства
і збирачів овочу,
видиться вечір,
заволочений хмарами,
видиться хатка — без вікон і без дверей.
Йде середина літа.
МАРКО БЕЗСМЕРТНИЙ
Напередодні всенародного свята,
покинувши могилу,
Марко виграбався на світ,
розрівняв землю,
щоб ніхто не помітив утечі,
зайшов до найближчого райкому партії
вбрався в службовий одяг
(йому попалися червоні сап'янці,
сині шаровари з червоним поясом
і сорочка з вишиваною манишкою на всі груди).
Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову,
але не було нічого підхожого,
довелося задовольнитися
