Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

Ти вигадав Бога, мов нетлю, що рветься щоночі до хати, щодня — із неї.
3 — Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, — каже лікар. Татарське зілля, здивлене й зажурене. Продовжуй потайки мережить собі пута під синім небом, між трьох стін. Тобі не буде лиха, бо ти хворий, ти хворий на недолю, — прости. Хіба це важко — поміняти в вазі воду, чи уночі в кімнату нетлі напустить?
4 Ти заламуєш руки і так боляче просишся, піднімаєш останні знамена плачу. Апельсини на брук — і поко… ой, покотяться серед білої вулиці — і дітей — і дощу. Де я? Мають натомлені птиці під високими зорями, над широкими площами. Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, — ти непроханий тут і непрощений.
5 У театрі, Галинко, ми не зможем бути самотніми. Ти ж бо знала. Щебече в руці картонний квиток для проїзду в загальних вагонах поїздів пасажирських, що поїдуть сьогодні в моє місто. Слава Богу, що я не побачу тебе мертвою. Слава Богу, що я не побачу тебе. Лиш не сердься. У виставі, Галинко, глядачам заборонено участь брати, плювати на підлогу і лузати насіння. Та знаходяться певні ексцентрики, що собі дозволяють усе це, і, звісно, зазнають справедливої кари з боку адміністрації — штраф або смерть.
6 Як дивиться лікар в очі Марії! — голуби купаються в погляді, приливають пір’їни до скронь, змушують посміхатися ріллю і росу на покинутому звечора плузі. І довіра єднається сяйвом із сяйвом коралів на шиї. І рвучкість, з якою знімає вона сукню — то рвучкість кісток до біління свого. Як чужіша тобі пучок безсмертників — пропорційно своєму засиханню. Чим міцніше стискають вони руки, чим ближче — тим далі.
7 І чим далі міцніє затятість, тим ти нижче вклоняєшся мамі. Купуєш іграшки та гвоздики, приносиш і віддаєш наодинці. Не любові вже просиш — копійок на сиґарети, бо за ті, що знайшов на вулиці, вже не купиш ні сиґарет, ні іграшок, ні гвоздик. Викликають лиш посмішку в антиквара.