Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

1979

Поема ріки
I Лине полегкість човнами-пальцями споминів у нас досить музики теж птахів із шелестячими блискавицями в місячних дзьобиках на деревах покинутих травами теж але нам не задосить нас але втіхи замало й часу для втіхи негідникам сонця з епохи мурах сонцю й негідникам не прийнятим травами сонцю і нам не прийнятим нами — світлі дзвони світлих дощів нездійсненність богів а тому і нас шепочуть роздягаючи бажання піднятись до флюґерів і водночас опуститися на стіни абсолютної метафоричності — пройти крізь стіни (дощу) закликає нас дзвоніння скрапуюче нездійсненність болю а тому і нас а отже і музики — бо нам не задосить пальців бо нам очей не задосить бо нам не задосить нас і болю нашого хай навіть нездійсненного небажаного
II ми не маємо дому — але маємо руки і нас і до того ж кохану що освітлює плач та повторення крил у нащадках і тоді проростають питання дзвінких атавізмів вибору поміж нами та крилами ми гукаєм — обирайте останніх — ми не маємо дому — але маємо спомини хіба цього не задосить (щоночі топитись в долонях твоїх і випливати на берег) — з мушлею для тебе з правом на ще одну спробу з правом на спогади і на ключ до неіснуючого дому до сухої землі що раптом проросте словами власними незрозумілими для всіх окрім тебе для тебе окрім усіх бо ви неподільні бо ви неподільні і безсилля твоє — також їхнє безсилля: перед втіхою перед мурахами перед яблуками
III в основу дому покладемо рибу цвіркуна зозулю зимовими вечорами вони нам нагадуватимуть про літо до того ж цвіркун гратиме риба співатиме а зозуля рахуватиме скільки всім нам