Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

залишилося жити
IV раніше ключ лежав тут зараз його нема заходимо з іншого боку шукаємо — і нема лежить кілька соснових голок кілька соснових шишок
V стоїш на хмарі заклично махаєш рукою траві людям звірям Марія Марія води і сну Марія пахощів та землі Марія тебе але вітер подихів їхніх і поглядів далі жене хмару махаєш рукою прощально
VI вийти в темінь нічного літнього грому торкнутися першої росини на його шорсткій щоці — тату — мовити — тату
VII запах ріки запах слідів пташиних на березі кохана — одне і те ж саме стверджую ввечері після купання темний корінь на дні ріки перший жовтий листочок на плесі і я — одне і те ж саме стверджуємо ми
VIII але нам не задосить нас

1979

* * *
милий невтішний і сивий мов тато з трояндами наш страшний суд вже нікого торкнутись не зможе тіні жовтаві болючі для птахів осінніх маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі наче сива вода наче порухи ангелів в серпні або осінь осіння і таїна щонайважчої вашої мови

1979

Осінь № 546
а іноді так: замети печалі журавлів та розгубленого листя забарвлені в милий вечір знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку поміж батьковим кожухом та очима найлютішого індіанця з племені всіх та ще снігоочищувачі на вулицях розгортають замети печалі водії вниз не дивляться — унизу твоя щирість нікому із них не потрібна маю тебе сльозою барвистою —