Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

до вишнево-летючої пащі розтає неслухняно і м'яко і зелена зоря витікає із рани беззвучної бракне струни і страшно труни

1980

* * *
сонце поволі сідає за школою ти розгубив по дорозі слова хочеш мови вкраїнської нової а стара ще жива це так якби мама твоя виходила і на порозі зустріла ще одну молоду саму себе і як тоді ти пояснив би кожній з них кого тобі більше сьогодні треба чому ти кликав і вона прийшла оця друга легка й усміхнена і куди піде перша стара й сумна Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе твою наругу і гнів не заслужив я мерзенний порох зламана квітка просто гній

1981

Ренесанс (поема)

«…треба лиш повернути те, що втрачено.

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот, «Іст Коукер» 1 І чим далі міцніє затятість, тим ти нижче вклоняєшся лікарю, єдиному, хто не може тебе втішити, єдиному, хто не потребує втішати. Все частіше виходиш на вулиці, безладно наклеєні на планету. Все частіше знаходиш монети, карбовані в п’ятому році, вночі. Люди вже не бояться тебе. І неврожаю вже не бояться. Все частіше разом із ними радієш грації танцюристів, усмішкам повій. Я їхній, лікарю. Хто мій позивач? Хто, як не цей перехожий, мій довільний заручник? І в чому не винен я?
2 Липи замислюють бджіл. Липи — мені повернуто, бджоли — мені. І дарма, що немає гостинців нашим — не те, що циганським — дітям, адже лиш Марія з пучечком безсмертників віншувала мене з народинами завше, замислено витираючи пилюку на старій радіолі. — Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти вигадав місто і липи, і бджіл.