Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

згадую гнізда покинуті тієї що кликав уже не назву ніколи уже не врятую близького до істини плоду вечірнього сонця навіщо згадувати покинуті гнізда навіщо згадувати гнізда навіщо згадувати згадую гнізда покинуті безпорадності власної землі пустельні сприймання свого не назву уже іменем птаха згадую

1979

* * *
не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних повних вітру дощу і криків наляканих птахів тут де попіл — наче попіл листів наче літо минулого року із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах із вишнями блискавицями дзвонами та апельсинами із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних засипаних попелом — не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі

1979

* * *
приїхали чумаки привезли повні вози дощу та похмурі обличчя їхні і мовчать і мовчать цілу ніч цілу ніч палали багаття під нашими вікнами цілу ніч хризантемовий дощ намагався їх загасити а на ранок поїхали чумаки повезли далі повні вози вогню залишивши під нашими вікнами хризантеми і попіл і попіл

1979

* * *
вона танцює зараз на терасі вона танцює кольоровий танок — любити її любити опівночі — кажеш про себе про хмари липневі заходиш у них по груди заходиш у літо шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся дивишся крізь них на сонце — бджоли яблука дощ а танок триває вона танцює хоч довкола темніє вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях і раптом падає підхоплюєш — любити тебе опівночі — кажеш ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть несеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу — і не повертаєшся