Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

не вранці, і з приходом темноти, разом з дощем — не припинявся. І скільки тих разів з'являвся Дем[1] щоб ти навчивсь являти щедрість, не обумовлену ні попереднім небуттям, ані тутешнім проминанням… Заквітчано всі брами. Осінь? Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі. Тепер і досвіду, і втоми досить. Тепер пиши: «Прийшли». Імла палає, вересень, свобода. Свобода. Вересень. Імла. * * *

У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,

і пара з чайника та дим від сиґарет

подібні; а за склом — галузки мокрі і

двірник, з учора п’яний; він

не знає про Війона,

а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко

із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?

«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;

це добре, що вона все поглинає, треба

багато смерті, щоб поглинути усе,

зокрема, це безсоння — спад чи спадок

десятка років, відданих іспанським королям,

і названих «Америка»; ти першим володів,

тепер ти вільний; може, це безсоння

і є знанням? і смертю? снігом?»

Частина третя 
* * *
пухнастий вітер що летить з півночі котить голови вітер що летить з півдня стинає голови кульбабам на узбіччі руїни театру античного акторів нема вітер летить із заходу куди він летить кому він стинає голови деякі думки а також слова і навіть сніги існують доти доки їх не названо о маски театру античного рушайте вже на схід

1979

* * *
Він — це ти, але ти ще не змій і не дощ, лише пташка у пташці, піщина в пустелі. (Але ще не пустеля). Він — це пташка і змій одночасно.

1979

* * *