Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

Тремтить вода — то пощези мовчать. Вона малює вензель на доріжці в сад і опечатує сліди сухим цілунком, — так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми, усе ж її зника. Фігури кичуть лють свою фігурну, безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги, бо все ж вина, бо все ж червоний дах, бо все ж доріжка в сад, а не із саду.                            («вина будинку нічна») * * *
чекаймо          і хтось       поховає ці губи тремтячі                            люди нарешті знайдуться                            так знаходиться клямка у дверях і щось                 що пахне яблуками та спокоєм                            мама так пахла                            владно стисне тебе за пропиту горлянку          і що ж        і тоді відчиняться двері                            і не треба вже буде чекати і хтось * * *
відлюбив горо відлюбив          ходив біля брами          з мальованим левом          курив          дивився на хмари          думав про небо          поруділе в серці          потойбіч серця          його вкриє гора висока          зелена й червона з білою корогвою на вершині з молодою скляною труною в долині          відлюбив долино          відлюбив * * *
поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу                   («спалення книги») * * *

                              Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір’ї             полум’яніє трава суха на узбіччі