Зібрання творів - Василь Стус
натхненно вийде час,
хай перестріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чарку на ралець,
надію май у Бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста
сказати б, достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
1964
НА ХВИЛЯХ
Ти все зрозумів. А зараз,
як сонце додолу сіда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
Бузковий прив'ялий вечір
на голих вітах завис.
І вже недалеко до втечі,
до зради, до спліну, до сліз.
Ти все зрозумів, а зараз
зневіра на душу лягла:
недаром хвиля, недаром
обидва колише весла.
Увіруй — минуло кохання.
Його ти десь загубив.
Бо той, хто зазнав вагання,
ніколи в житті не любив.
Недаром, недаром, недаром
твій човен міжхвилля гойда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
1962
* * *
В бетонованих каналах міста
стікають вогні, усмішки і розмови.
Глухо хлюпає в береги
день —
горішній,
незайманий,
многогрішний.
А ти самотою бредеш
містом. Зажди-но, товаришу! —
з гальмів автомобіль рветься.
А день гуркотить,
гуркотить над поверхами.
І — сміється.
1958
* * *
Мовчазно,
як дивиться на себе стіл.
Сумовиті
опали сутінки.
Пройшли подвір'ям
і стали
перед твоїм вікном.
— Твій день — закінчився?
А ти — закінчив свій день?
А ти — не спечалений,
що, як плавець, — поміж
далекими берегами?
Що довга-предовга ніч
пролягає попереду
і шамотить,
шамотить хвилями,
шамотить?
1964
* * *
Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю —
з морозного травневого полудня
падуть на діл, яріший божевілля,
яріший за хмільний, за тьмяний сказ.
Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,
дзьобами — об покорену планету,
об ластів'яче об яйце — дзьобами
і Україну вечорову — об
Вернадського, 53! Ковчежс!
Ти збоку, збоку, збоку — і не в крені?
Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.
І тільки він не точиться. Ковчег.
1964
* * *
Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір'я
і квітне в небі золоте сузір'я
над частоколом молодих розп'ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові…
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса,—
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічності об стелю,
просвітять, мов рентген, твоє життя,
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.
VII. 1966
* * *
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,
ходімо вдаль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану ж, гайда!
Ходімо, розпачу мій підосінений,
в високу рань.
Зігрієм зором чужі простори,
незнаний край.
Ходімо, голубе, серцям довірившись,
о добра путь.
Коли проводять нас поранні пристрасті,
вони — ведуть.
Ходімо, шале мій, довір'я міриться
не по роках.
Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,
де битий шлях.
1957
* * *
Навкруг землі мої кружляли мрії,
і в серце хлюпав хвилями Дніпро.
Планета вся — один Чумацький шлях
зорить у ніч тривожними очима.
А корабель пливе в безмежжя синє,
достиглі зорі крабами вп'ялись
у чорний креп скуйовдженого неба:
його земні вигойдують вітри.
Мій краю! Ти спливаєш піді мною
мелодією пісні, що з дитинства
з грудей моїх до неба проростала,
тужавіла і пружилась, мов колос,
манила мрійно в голубі світи.
І рідний край, затиснений в півкулі
географічних карт, розправив плечі,
загравши смарагдовими садами
і шахівницею злотавих піль.
Зігнувся день, мов золота підкова,
і дужий хтось копитами ударив —
аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати,
всі очі видивить за ним услід.
1962
* * *
Шаблюкою воронованою,
виплеканою вогнем,
Україна тягнулась кронами
до неба.
Ген татарські горять вогні,
голі стріли в обличчя мечуть.
На Богдановому коні —
предтеча.
Голомозого турка брат,
не потурчений і в неволі,
він гасав в шелюгах Дніпра,
в дикім полі.
Що не лях — басурман, що не
татарва стетеріла — всяка
козака конем не мине
харцизяка.
А наїде феска яка,
а наскочить синя кіраса —
полонитимуть харпака
смертним прасом.
Вже тут, голубе, не лови
ґав: умить отакої ґави
запізнаєш, що геть твій вік
чисто збавить.
Шию витягне з плеч. Із піхв
рубцювату вийме домаху —
раз ударить і вдруге б міг,
дав маху.
І не турок, а степовик,
як буй-тур степовий невкоськаний,
вже під зашморгом ронить сміх
безголосий.
1964
БЕЗ ПРИСВЯТИ
Живеш і жий. Бий закаблуками,
Смакуй коктейлі з соломин,
Клади у порох закарлюками
Повзучий слід свій, друже мій.
Тобі не ходить коло щирості.
То вже не стрінемось. Даруй.
Коли кортить на вужа вирости —
То вигинайся і плазуй.
Я
