Зібрання творів - Василь Стус

Це — любов. Вона, як жінка

крутостегна. Це — початок

твій. Це вечір. Смерк ласкавий.

Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)

І не те, щоб жити — (більше!)

… до віків і після віку —

перемрієш — тільки й того.

18. VIII. 1965

ПІСЕНЬКА ДЛЯ В.

На нашій молодій воді

тепер ані човна.

Чадіють пасма молоді —

то бариться весна.

Ще герметичний стогін верб

не влився в жили віт,

а вже пожовклий стовбур стерп,

глухий, як динаміт.

Як закорковане вино,

беріз шумує сік,

він чує небо, ніби дно,

а землю — гирлом рік.

Іще на ранньому лужку

не кільчиться моріг

(був виплів стежечку витку,

а душ — не поберіг

рахманно пагорбами ріль

води — рахманно — вис

малий метелик, наче біль

малий на крилах ніс —

рахманно — пагорбами ріль

він ріс і даленів…

Під ятаган татарських зіль

сумний наш човен плив

і — переспраглий носорог —

біг місяць молодий.

Він плеса бив — торох-торох!

аби добуть води).

На чорній молодій воді —

ані тобі човна.

Лиш миче пасмуги руді

задумана весна.

ІІІ. 1968

ПРОВОДИ

Зима, і сніг, і соловей

співає — підпадьом,

благаю — геть з-перед очей:

реве аеродром.

Вже, збожеволілий циклоп,—

кліпає літак

і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.

Га, так його перетак!

Раптово крила відросли —

і вже. І немає крил,

і тільки гурмом басалиг

шаліє суходіл.

Га, так і так! І так і так,

і так його перетак!

В долоні падає літак,

маленький гарячий птах.

Розлукозустріче і не—

пусти і зупини,

і вже навіки поверни —

бодай мене — мені!

1969

* * *

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?

Не можеш вибачити? Клянеш?

Не можеш вивіритись розлуці?

Серцю — довіритися?

Мовчиш, як покинена вагітна?

Мовчиш, як бомба? Мовчиш?

Думаєш — од чекання розтрісну?

Думаєш — збожеволію?

Надаремне, любов моя.

Надаремне, тюрмо моя.

Надаремне все, зненавидо.

Надаремне, кохана.

Я тебе не сльозою — ждатиму.

Я тебе кулаками — ждатиму.

Кулаками — у глупу поніч,

кулаками — в подушку.

Не пиши. Не відповідай.

Проклинаю. Цілую. Мовчки.

Задушився чеканням — мовчки.

Кулаками — в подушку.

IV. 1964

* * *

Скорбний хорал за стіною:

діти розплакались.

За вікном ластівки

точать вечора ультрамарин,

поспішаючи, поки дощ

землю не змочить.

Темні фіранки на вікнах,

мов крила благої темряви,

спущено. По кутках

принишкло чекання.

Ти, мабуть, прийшла з роботи,

вечеряєш нашвидку,

кудись поспішаєш в гості?

До мене приходь.

Я ждатиму.

Тільки приходь.

IX. 1959

* * *

Вона заслухана у себе,

їй чути порухи дитини,

а хиже сонце ополудне

і небо жити не дають.

Розважно пляжників минає

і попід верби крайбережні

вона спускається в долину,

де тінь і легіт і трава.

Там, горілиць упавши долу,

вона відчує, як тріпоче

земля — вимогливо і ніжно —

заслухана у височінь.

Ти чуєш тріск в високих зорях?

їм треба поміняти кола:

в свічаді світної любові

нова вже родиться зоря,

коли ти, губи закусивши,

відчуєш, як земля натужно

тебе обляже, бо тобою

ридає з радістю в очах.

VIII. 1966

* * *

Самота самоти.

Вузол тиші.

Вікно.

Коридорний

крок на гострих підборах

(як капає синьо із стріх!).

Чорнобривий!

Засмучений!

Сніг!

Це нічого, що хворість?

Це нічого, що прорість

росте непомітно, як гріх?

Снігу! Мов же!

(казав Вінграновський — ословся!)

Самота самоти.

Вузол тиші.

На гострім столі

тільки ніжка одна

(стіл — круг тебе: крути гула-гупа!)

Не тримайся стола.

Не тримайся землі.

Самота — провеснянка.

І вітер бурульки похрупує.

Хмари чисті, як гуси,

бредуть калюжами чорнявими.

Попливли! Попливли!

Їм нічого — як з гуски вода.

Може бути, що й так.

Може й так.

Може, хмари полишать прогалини.

(А як ні — не біда.

Лишать? — так.

Лишать? — так.

Білі плями на чорній калюжі?

О, так.)

Самота самоти.

В берег — крига. І сонце високе.

Чорно-біла весна

між крижин, рябуватих охвиль…

Чорнобривий

засмучений

біль

сиву голову з яру вистромлює,

повесіння вимолює

в сотні білих збайдужених більм.

III. 1965

* * *

Бідне серце!

Як воно дико б'ється

на останньому перегоні

між Ясинуватою і Донецьком!

Як воно перераховує оглухлі стики!

А коли побачиш трамвай,

цього пустограку — хлопчиська,

що проноситься

між «Передачею» і «Главснабом»

(пригадаєш болітце попід мостом,

де в воді — жовтувата зелень,

там ти бачив колись

п'яного біля насипу,

веселого п'яного,

що спав, захопивши в обійми сітку

із півлітрою, хлібом і оселедцем),

то видасться:

ти нікуди звідси й не виїздив.

Тут твої двадцять літ,

тут розсвітання,

перші вищерби,

гіркота,

перші втечі…

Пригадуєш маторженики?

І борщі з лободою?

Кукурудзяне поле матері

з квасолею й картоплями?

Культпоходи по колоски,

хованки від об’їздчиків?

Деремося на терикон

з відрами і мішками.

«Як вона поливала?» —