Зібрання творів - Василь Стус

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

вітчизни просимо, як подання.

* * *

Біля метро «Хрещатик»

щоранку зупиняється

дитячий візок.

Двірничка вибирає з чавунних урн

накиданий мотлох —

старі газети, ганчір'я,

коробки з-під сірників, недокурки,

навантажить ними візок

і сквером каштанів рушає далі.

А сьогодні, напередодні свята,

вона вбрала найкращу спідницю з сатину,

новенькі черевики й фуфайку,

навіть візок прикрасила

штучними квітами з поролону.

Усмішка і задума на її обличчі

творить рівновагу щастя.

* * *

Посадити деревце —

залишити про себе найкращу пам'ять.

І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

квіти, кущі, дерева.

Дикий виноград обснував гострі шпичаки,

розвісив лапате листя

і навіть попускав синюваті грони,

повився повій,

трублячи в поблідлі сурми ніжності.

Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,

що заберуть очі і не повернуть.

Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов'язання,

завжди ставило проти графи

«заходи по естетичному вихованню ув'язнених»:

ведеться на високому ідейно-політичному рівні.

Одні тільки підписи високого начальства

їм нагадували забуті шпичаки дроту.

* * *

Їх було двоє — прибиральниця і двірник.

Вони сиділи на Володимирській гірці —

там, де видно увесь Труханів острів,

Дарницю і навіть поближні трамваї,

і жваво обговорювали замацану статтю

«Як ми готуємо пленум райкому».

Між ними спалахнула жвава дискусія,

в якому районі міста

пленуми проводяться якнайкраще.

Двірник був настирливий,

але прибиральниця не здавалась:

по пам'яті вона цитувала Брєжнєва.

Докази її, майже незаперечні,

таки справляли враження,

бо двірник скільки не опирався,

мусив був здатися.

З кишені він дістав

загорнений у газету сніданок —

цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води,

щедро розполовинив,

віддавши їй більшу частину

хліба, цибулі і навіть сала.

Поївши й попивши,

прибиральниця дістала з-за пазухи

зашмарованого вузлика,

висипала в жменю дріб'язок,

піднесла до очей

і стала підраховувати навпомац.

Напевне, вона збиралася

розрахуватися за снідання,

але двірник зробив королівський жест:

мовляв, не треба платні,

він сьогодні частує.

* * *

Тато молиться Богу,

тужить мама. Сестра

уникає порогу,

хоч вернутись пора.

Уникає — радіє,

повертає — мовчить.

Повечір'я ще тліє,

іще хвіртка рипить,

іще видно дорогу,

іще гусне жура.

Тато молиться Богу

і ридає сестра.

* * *

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє,

а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,

твоїх недовір і невір і осіннього вітру.

І вже половина життя забувається. Гріх

уже забувається. Горе і радість нехитра.

Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,

і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю

чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,

бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.

Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,

і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,

і Лиса гора проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, в набухлих аортах, надсадно гудуть голуби.

* * *

Відлюбилося.

Відвірилося.

Відпраглося.

День врівноважений,

як вичовганий валун.

Поступово перетворюєшся

на власний архів,

дорогий,

мов померлий родич.

Нічний ставок попід соснами,

книги, самота —

більше не зворохоблюють.

Світ — міріадом досяжних мет.

Забаганки — здійсненні.

Простягни руку попереду —

схололими пальцями

відчуєш самого себе.

Спокій,

вичинений.

МУМІЯ

І

Голова його заполонена спогадами.

(Вічне перемелювання однієї істини:

гримаси підлості, підлість підлості,

підлість підлості підлості).

Хтиво проказує старечим ротом:

те, що було 1968 року нової ери,

віддзеркалює, ніби в мертвій воді,

події 1968 року перед Христом.

Рухається, зазираючи в брезклу воду.

Підійшов, побачив, збагнув.

Збагнув, підійшов, побачив.

Все вже збагнуте

підійшов побачив

ні греця не збагнуть.

Але — стверджуватись:

утверджування покійника,

реанімація на рівні народження,

демократія цвинтаря.

Очей — не треба.

Ніг — не треба.

Зусилля — зайві.

Зайва голова

на рудиментарних плечах.

Цар природи, вінець її,

більшає, отже, маліє.

II

Проминання — цілюще.

Одужання — самовтратою.

Дозрівання — знищенням.

Вивершення — божевіллям.

Композиція багатьох голів,

поставлених одна на одну

(перша спить,

друга спить,

третя — спить,

четверта, п'ята —

до нескінченності! —

спить).

Верхня пантрує сон.

III

Кинеш камінь —

розходяться рівні кола.

Ловиш кола —

тоді вони знов збігаються,

утворюють подобу

стисненої пружини.

Виймаєш камінь —

чорніє дірка сама.

* * *

Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті

і витягнув п'ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч,

носаком позначивши її межу.

Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори,

беріть до рук іграшкові калатала,

бемкайте, хоч би й по голові.

Щоб не хотілося їсти й пити —

слухайте лекції, популярні кінофільми,

як ви житимете щасливо,

коли доправитесь небесного царства.

А щоб не капав за шию дощ —

пам'ятайте,

що будь-яка злива