Зібрання творів - Василь Стус
нехай ти й великий-великий грішник.
Тебе прийматимуть і такого.
І такого — прийматимуть.
Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,
не відпускаєш, як Господь Бог,
гріхи кожного,
коли бачиш,
як посміхнувся суворий рот,
як начищені туфлі
у неохайного вчителя етики,
як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,
як, перепивши, п'яниця добре стоїть на ногах
ховаючи обличчя в розкриту «Правду».
Як людина, що проживає пенсію
за єдиний мозоль на вказівному пальці,
ходить сьогодні з перев'язаною рукою,
(а маленький біль від абсцесу
повернув лицем до людей
вчорашнього ката),
(тобто: хто бачив оце обличчя?
Він його замикав так само,
як тюремний сторож замикає на кілька замків
ув'язненого),
як учорашній міліціонер
марно шукає в своїй робочій спецівці
свисток,
а не знаходячи —
осміхається.
Як начальник електро-механічного цеху
упевнено підраховує,
на скільки процентів
виконає виробничий план 1969 року,
як жінка, поневажена якимось альфонсом,
гордо випинає важкий живіт.
Це так добре,
так приємно бачити
задуману в собі
стишену дівчинку,
маленьку дочку асенізатора
(у неї коротша ліва ніжка,
і вона бере уроки фортепіанної гри),
як вона висвітлюється власною мрією,
мов весняна калюжка
під високим небом 17 березня 1965 року.
Але ж… кондукторе,
зупиніть, будь ласка, свій шарабан:
я проїхав зупинку!
ІІІ. 1965
* * *
Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і вікових невдач, твоїх, убогих,
і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.
і — вікових невдач.
Спасибі, можна виходити серце
і можна все забути. До чобіт
такого начіпляється болота —
усе забудеш.
Далека подорож — немов на край землі.
Чи навпаки: ти — по краю остався.
Остався по краю. Один — остався.
Остався — по краю.
Бредуть берези, калюжі, сонця —
і в покотьолі провесни шаленім
ти — з себе скалок. Вискалки твої —
мов зайчики у чорнім вируванні.
І де ти є? І де ти тільки є?
Отут, у твані звільненого світу?
Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки
тобі немає більше вороття?
IV. 1966
* * *
Не співатиму. Казатиму. Отак:
жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка
лащиться. Вимахує хвостом,
іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають,
випірнуть із пам'яті. Напнеться
спокій твій, мов сукня на дорідних
грудях молодих. А ти мовчи.
Шепочи, поки пливуть слова,
і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер
вистоялось. Вивітрилось. Уперше
ні печалі. Ні благоговіння.
На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок.
У прориви хмар ввірветься небо,
і доносить сонце громохке
вічності високу нетактовність.
Обраділий, мовчки влию в шклянку
з другом недопитої горілки
і дивитимусь, як час минає
галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові
набігають на уста. Лоскочуть,
а тобі — вікно. І гамір вулиць.
Неспокійна самота — тобі.
(… ти кажи собі. Потиху шепочи:
не добрати з уст ясного глузду,
загубилась тиша. Без цілунків
ні на крок. Не бачиш? — беручкий
вітер розкриває п'яні вікна.
І гаразд. І добре. І люблю).
Ш. 1964
* * *
Тут ніби зроду сонця не було.
Аж потім раптом бризнуло: збілів
бузок розквітлий, сосни бронзотілі
пірнули в крони, засьорбнувши день,
аж верески збігають в перевілглу
долину, де замріяні жаби.
Тут час не йде. Тут вивіряє дуб
по вічності свої старечі роки,
і корчаться зсудомлені граби,
і горобини лагідно пірнають,
мов риби, тягнуть голови в глибінь
і обдивляють видом ластовинним
правічний світ і вік правічний свій.
Тут поживи — і видасться тобі,
що й досі Україна солов'їна,
і промайне за крутоярем Мавка,
до вівериці руки простягне,
і звук сопілки лине з-над узгір'я:
от-от сюди нахопиться Лукаш.
Тут ліс — як вічність. Бережи його
від свого непотребства, марновір'я,
від власної пустої глупоти…
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня, солов'я.
Лиши себе за брамою і йди
відкритим і лунким, неначе пустка,
дивись і слухай, пахощі вбирай,
і доторкайся злякано руками
до кожної стеблиночки.
Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні, але й живуть
тим днем, законам віку не підвладним,
немов дарами, тратами живуть.
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим —
і смерть зустріти.
V. 1964
МЕДИТАЦІЯ
Подвоєний, потроєний, посотий,
ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.
Тож — не спіши. Бо всьому прийде час
(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)
Вік без упину лине. Еге-гей!
В дорозі — руки і в дорозі — ноги,
в дорозі — розум і чуття твої,
і з ними, як безплатний пасажир,
скажімо, зайцем, — серце, невситиме
до вічних мандрів.
Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе
по часточці. Ти губишся між світу,
що оповив дитинячість твою,
сільський поріг, бабусині дарунки
і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння.
Твій світ із мідних вихопився сурм
(а кожен час
