Зібрання творів - Василь Стус
(до твого черева — ще б крил!).
Винишпорюй, аби збагнути
Забрезклу мудрість мімікрій.
Всі плазуни одвіку мудрі.
Та вміло балансуй. Дивись:
Відступлять ненароком хвіст…
А без хвоста твоїй натурі
Негоже житиметься.
1962
* * *
Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.
Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно — печально кликала
Горлечком пересохлим.
Я несу тобі воду в пригорщі:
Буде хоч закропитись?
Пити! — чується. — Пити! —
Спрагло пісня кигиче.
1963
* * *
Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі…
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь…
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить, як гість.
1957
НА ГРАНІ
Лягають тіні синім полум'ям
Де осені спижеве маєво…
І важко річка, літом повнена,
Спливає гаєм.
Холоне вітер серед віт дерев,
Котрі дощем тернистим зрошені…
Нехай вас чорт, печалі, забере,
Чом причаїлися непрошсні!?
Нехай не тане дум кошлатий дим!
Лови в туманів променистий біль,
Докіль забудеш хлипання біди,
Як забувають рідний хліб і сіль.
Хай тіні полум'ям лягають в синяві,
Нехай спижева осінь зринула —
Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:
Ми не перейдемо! Не переминемо!
1960
* * *
О болі радісні непізнаних бажань,
Тривожний крові шал і перші поривання,
Коли багрить чоло бадьора рань
Знання й незнання.
Ти весь — немов струна. І мариться — повік
Оберігатимеш бентежно-юні тони…
Тобі ще не прозначені кордони
Крутого горя і крутих утіх.
І ти, самої молодості син,
Спіши омитися у хвилі нетривалій,
Допоки не зречешся цих хвилин
В одній — зухвалій!
1960
ОЗЕРО КИСЕГАЧ
Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.
Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише біля пристані човни,
берез хвилює неспокійні сни,
ворушить хмар улежані покоси.
І місячна доріжка ув імлі
лягла сріблястим спалахом на хвилі.
Окрилля хвиль — неначе гуси білі!
проблисне і розтане віддалі.
Та зорі, як медузи, брижать воду:
в'юнкі маленькі рибки золоті
хлюпочуться в холодній самоті.
Пантрує місяць їх цнотливу вроду.
Прощай, Урале, радісна покаро!
Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,
немов прощальні поцілунки шлють,
лиш чути серця трепетні удари.
Хай відсурмили дальні журавлі,
хай сурми вранці виграють тривогу,—
та хороше на цій землі, їй-богу,
тривожно й хороше на цій землі.
XI. 1961
КОЛЬОРОВИЙ ОБРАЗОК
Негр у червоному.
У жовтій сукенці
з чорним пояском —
білява дівчина.
Пройшли Хрещатик,
вийшли на Володимирську гірку.
Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям,
голубіли очі,
вечорішав, світлішав негр.
Тихо хлюпа лимонна хвиля,
а край берега —
у червоному негр,
поруч дівчина
в жовтій сукенці з чорним пояском,
та небо, зловлене у витишений Дніпро,
і дівчина —
в волохаті обійми ночі.
1964
* * *
Голова невагома,
як від легкого сп'яніння,
або так,
ніби під загальним наркозом
мені зроблено
повну резекцію головного мозку.
Хороше
після цілоденних турбот,
як у холодну ванну,
йти в ліжко,
під чисті простирадла
(сьогодні в гуртожитку
поміняли білизну).
Хороше відчувати,
легкість у голові,
і знати, що тебе ніщо не турбує.
(Буде спокійний сон?
І не мучитиме безсоння?
Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,
заколисуючи себе
рівномірним диханням?)
І будуть гарні сновидіння,
стрункі, як тихі дощі.
Я витягатиму власне тіло,
наморене за цілий день
у біганині по чергах,
бібліотеках і далеких побаченнях.
Вийду з зазубнів
розбіганої власної душі
і гукатиму:
— Сходьтесь,
тут, окрім нас, немає нікого!
І всі частини мого тіла
опівночі почнуть повертатися,
як добрі нічні феї.
— Сходьтесь! Уже споночіло!
Я один і більше нема нікого.
Сходьтесь,
щоб до ранку виповнилась моя голова
мільйоновою волею
від моїх органів почуття,
щоб нарано, почуваючись на силі,
я знову бігав — по бібліотеках,
чергах і далеких-далеких побаченнях.
1964
* * *
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
жваво обговорюють
вчорашній день.
(Дівчата завше інакші
в своєму дівочому товаристві:
їхнім видом
відбивається кожен перехожий,
як хмарка на сонці).
Їм ніби подобається
не помічати
доброго, як благостиня
заждалого трамвая,
не хочеться думати,
що це — маленька радість,
котрої ліпше не відчувати:
настільки вона маленька,
що може зникнути.
Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
діждуться трамвая іншого,
перекидаючись словами,
зайдуть у вагон
(їхатимуть — розмовлятимуть,
розмовлятимуть — їхатимуть),
і трамвай,
це добре створіння
цивілізації нашого віку,
так слугуватиме непомітно,
щоб ці двоє
навіть не дякували
за його людську добрість.
1964
* * *
Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та виболіти землю —
нам! Зберегти живе —
нам! Вивершити стелю —
нам!
