Зібрання творів - Василь Стус

нас! Бо його надія —

не фарисеї, ми

(не суддукеї ж скніють

під мурами тюрми).

Нам шлях прослався вгору —

не вбік, не вниз, а — ввись.

Ми, добротою хорі,

до неба возмоглись,

Там наша Україна,

котра не знає ґрат,

а притиску, а кпини,

а помсти — й востократ.

В вселенському стражданні

один твій, Дніпре, зміст.

Держи ж свій біль на грані,

ти з ним одним зріднивсь

із клекотіння магми.

Натужний біль століть

заповідав нам Ягве.

Кричи ж, коли болить.

1968

* * *

Верби навесні — немов човни.

Лаком і смолою трохи пахнуть,

і самі прокурені, пропарені,

мов діжки торішні.

Вербам — радість. Котики зійшли,

як зіходить ластовиння з виду,

в синім травні густо поросли

кучері, вітрами передрібнені.

Вербам — радість. Верби хилять стан,

хай пристаркуваті — то даремно,

то даремно, бо сміється став,

молодо сміється став наш древній.

Скільки літ — на прив'язі човни,

жабуриння, кумкання, латаття.

Соловей витьохкує і тягне

на вологій волосині ніч.

Тут здасться — цілий вік — весна,

лаком і смолою пахне трохи,

а берегова драговина,

ще не завдає тобі мороки.

Вся сторожова твоя маєтність

до ставка збігає в кілька суголовків.

Тут, як кажуть, чисто все — твоє:

ти — його, воно ж — тебе пантрує.

На призволенні, між сонних див

огіркам, капусті, помідорам

це свічадо тихої води

видасться безберегим морем.

1964

ПОВЕРНЕННЯ ОРФЕЯ

Харон суворо мовив: ні!

Пором відчалив. До Тенара

Надходить чорнокрила хмара.

В вечірнім палена огні.

І в громі — чується мені —

Дзвенить тривожена кифара…

Напевно, смерть тобі не пара,

Ганебна смерть на чужині.

Напевно, ні, коли в затоні

Гуркоче грім. І дощ. І град.

І рвуться сідлані комоні

З печери. До світів. Назад.

І никнуть привиди похмурі.

Вже дальні далі на меті.

Ще варто жити, коли бурі

Клечають хмари золоті.

1959

ГАЙВОРОНСЬКЕ

Туго пісня випиналась

над рікою — тятивою,

ніби райдугу пустили

з лісу-бору,

з-за ріки.

Вечорове.

Вечорниці.

Голоси дівчат під місяцем

чорнобриві.

Заздро мріють

заворожені зірки.

VIII. 1959

* * *

З надвечір'я визирає ніч.

Виповнився, визрів ярий обрій.

Не колишеться.

Не мріє.

Не струмить…

— Добрий вечір!

— Доброго здоров'я!

1959

* * *

Не одлюби спою тривогу ранню, —

— той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір'ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,

ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти — на хвилі, на землі —

шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.

Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,

поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —

ми віддані життю і нам воздається в славі.

1958

ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР

НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

виблискує Люципера очима.

П'янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищенний,

а чуєш, чуєш протяг у душі!?

ВЕРТЕП

На першому поверсі — двоє людей

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що й не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують: нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би як собаку.

Потім на кін виходить

хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище.

Сніп світла зноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

«одним кипіти в маслі,

а другим у смолі».

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Раз він стає на ноги,

вдруге — на руки,

доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді стає помітно,

що обертається, власне,

тільки тулуб.

* * *

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Ти, народившись, виголів лишень,

а не приріс до тіла. Не дійшов

своєї плоті. Тільки перехожий

межисвітів, ворушишся на споді

чужого існування.

Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними — лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно.

* * *

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету.

Міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,