Зібрання творів - Василь Стус

не переповісти і до рання.

* * *

Тоскний тріск у порожнім лісі,

і пташиний колючий свист.

Падолист.

Де ж метелику сісти?

1963

ВАРІАЦІЯ

Незграбно ворон кружеля,

незграбно кружеляють сосни,

і кружеляє безголоса

осіння крижана земля.

Промерзлий крик гаптує пні,

в пониззі — сніжні кучугури —

як грудка виснажених снів,

білясто-білих од зажури.

Тріпоче небо голубом

в кущистім лісовім надбрів'ї…

А шляхом шастали сузір'я,

і на вибоях ув обіймах

стенались, клацали очима

і гасли, і горіли днем,

чамріли од димів водневих

і навмання шугали в шир.

Шалений. Грозовий. Безокий.

Давились коміром вітри,

і світ Мойсеєвим пророкам

світив купини на горі,

на чорній, вигорілій, згореній,

на спалій рані. Гоготів

просічним світлим коридором,

кажан на досвіток летів.

І кружеляв зболілий ліс,

торкався іклами кажанних

пожухлих крил. Він так бажав

сповити лет під жухле листя.

IX. 1964

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Згорнули руки — не викричатись

(як викричатись — без рук?).

Засніженим віттям витишитись

тополі і не беруться.

Спочили ясні, мов свічі,

холодом, як вогнем,

применшені і порідшалі

з грудневим недобрим днем.

Спочили до дна у роздумах,

наповнені, наче амфори,

піщаним повітрям морозним

української Африки.

З них кожна за розпач вища,

як герметична ніч,

цурупалком нервів свище

крізь праліси протиріч.

І лячно, немов антена

ловить радарною кроною

візерунчастий день,

гаптований криком вороновим,

гаптований дзвоном трамваїв,

гострим сміхом дітей

і круглим міліцейським бісером

на розі Хрещатика.

XII. 1964

* * *

Те, що було тобою, стало сном.

Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.

Минулося! Нема мені дозвілля!

Пантрує обережно за ставком

бляшане листя. День крутоберегий

уклався спати, ніби шарий віл.

Кажи — прощай! Перемкнули черги

розлітанням! Добраніч, суходіл!

Минулося! Немає більших слів!

В душі, немов на пересохлім ставі,

вітрила, геть подерті поприспали…

Такого ти впокорення волів?

Перепочинь, немає більше снів!

І гайвороння геть заговорило

нерадісним шелепанням розкрилля

нерадісну покору куширів.

Х. 1966

* * *

Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,

І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці

Така далека моя родина така далека

і що робити, коли стомила юга і спека?

і що робити, як так марудно у цьому світі?

У необжитім?

Хіба ненавидячи любити?

Хіба ненавидячи кохати?

Вар'ят — за брата?

Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,

я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь

А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,

і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!

IX. 1969

ГАЙДАМАЦЬКЕ

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,

у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,

чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.

Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ

свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:

хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.

Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.

Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу

межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.

Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт

молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.

Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав'язав,

геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?

А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.

Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,

і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,

наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —

все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.

Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,

бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша…

а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі…

А то — ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.

1964–1965

* * *

Глухо сосни скриплять на світанні,

хмурі плеса озер віддалі.

Ніби спалахи світла на грані —

краєвиди моєї землі.

Сосон бронза й березові плями,

аж до обрію частокіл.

Промайнули верби похилені

і сховалися за горбами.

Сплять солдати, накрившись бушлатами,

перед досвітом сном знеможені,

снять обідами і дівчатами

і обличчям матері, може.

Україно, тебе вже не видно —

ні тополь твоїх, ні дубів.

За Михайлівським хутором, рідна,

я надовго тебе загубив.

Ти не вернеш уже, не вернеш,

ти втікаєш і груди рвеш.

Витікаєш, неначе з вен,

ніби горлом і через…

Лиш напнутий осіннім вихором,

упокорений ліс утікає.

Ти ж, як свічка маленька, під вітром —

палахкочеш, мигтиш і згасаєш.

Прощавай, Україно, туго моя!

Розіп'ялись темні путі.

І сповитий димом, мов думою,

поїзд злякано стукотить.

VI. 1960

* * *

Висамітнів день. Висмоктали сили,

висотали біль.

Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.

Все гірке тобі.

А немудре все! Хоч би дотягти,

та бодай — до краю.

Світ — уже не світ.