Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

і сам він, і не сам, і лячності мікроб вже душу виповнив; його сусіди чулі підстерігають, ждуть, неначе в караулі. Куди подітися? О Боже! Кулю — в лоб! Та в куфрі пістолет, а куфер — у Стамбулі! МОВЧАННЯ Було нас шестеро в саду міському. П'ять юнаків і дівчина одна. Ми сперечалися й пили. Вона мовчала й не пила, так ніби втому приховувала в погляді важкому. Хмеліли ми від звади та вина. Вона ж сиділа тиха, мовчазна. Ми зраду власну відчували в тому. Там босий місяць коло нас ходив. Хотів перехилити з нами склянку. Вона мовчала. Гарна, мов на здив. Немов заздалегідь і до останку Вже знала все, що кожен говорив. Так ми страждали до самого ранку. ЖІНКА Така вродлива я, що аж боюсь. Невже зазнаю дотику, тривоги й пожадання? Який то буде він? Чи відає зарання коханець, що від зла себе не вбереже? Мужчина — то єство простацьке і чуже, але сяйливе теж, як зірки блискотання. Я — ще дівча, та ні, я — жінка, я — кохання, я — в німбі гордощів, я — ангел в негліже. Але й розумна я, бо знаю — мушу круто своє життя вести розмріяне й сумне, щоб ти спізнати міг — я вічне твоє путо. Кохай мене! Але не доторкайсь мене! Згориш дотла! В золу обернеш власну мрію, і, може, аж тоді тебе я пожалію. НЕ СМЕРТЬ Не хочу бути каменем. Терпіти удари мовчкома? Ні, мила, ні, навіть з умовою, що будеш дріботіти своїми ніжками щоднини по мені. Не хочу бути квіткою, бо квіти лякаються грози й спокійні при труні… Навіть з умовою, що руки Афродіти мене зірвуть для тебе навесні. Не хочу бути лампою, кохана, бо гасиш ти її, щоб одпочить до рана; ховає світло в тьму свої важкі мечі. Згасати мав би я, горівши без потреби! Я хочу бути сном, торкатися до тебе, гарячої і сплячої вночі. ПІДКУВАТИ КОНЯ Приходить час. Коня потрібно підкувати. Стій і терпи. Мовчи. Ніхто не запита, чи то болить, коли стругнути з копита? Димить вода, вогонь зашкварюється в п'яти. Так тешуть дерево, так полум'я тріскате із міхів живлять. Стій, терпи, лічи до ста… І сльози вухналів гарячі, ніби мста, дзвенять під копитом, іскряться, мов дукати. Життя не раз мене підковувало: — Стій! — А вибиралися підкови щонайважчі. В огні й диму не раз я шкваривсь, як святий.