Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

мирна запановує пора, Так я жадаю бачити, кохана, Очей твоїх проміння, що горить, Як сяйво днини весняного рана. Воно порозганяє хмари вмить, І хоч недобра доля ще гримить, Вже човен мій несе блакить рахманна. 4 Пізнав мій зір, навиклий до омани, Тих двох сестер: ще дівчинка одна, А друга — жінка знадлива, ставна, Обидві — цвіт краси і честь Любляни. Я кинувся тікати. Давні рани Знов заболіли. Дика звірина Так від ловців тікає, як вона, Колись підстрелена, їх знов догляне. Тікав я, бо згадав, як навесні Венера й Купідон мені стрілою Послали в серце болі навісні. Подумав я — боги переді мною: Амуром те дівча здалось мені, А жінка — Афродітою сяйною. 5 Амуре, ти й твоя вродлива мати Мене за дурня мали довгі дні, Та годі! Як Петрарка, без платні, Похвал не буду більше вам співати. Невтомна Парка — страшно й нагадати — Чимало літ напряла вже мені, А що я маю за свої пісні? Лиш насмішку зухвалого дівчати. Боги, ви з мене кпили, бо ж нема Красуні, що взяла б мене до пари… Доволі! Збувшись вашого ярма, Я з позовів куватиму динари, А вечорами друзі і корчма Поможуть проганяти смутку хмари! СОНЕТИ НЕДОЛІ * * * О Вербо, стороно моя щаслива, Село, де хата батькова стоїть, Якби не звабила з твоїх угідь Мене жадоба знань — змія брехлива, Не знав би я того сумного дива, Що мрію серця оберта на їдь, Не бачив би надовкруги страхіть, Не чув би, як шумить зневіри злива! Я взяв би за дружину те дівча, Що заміж не піде за багача, І ми жили б спокійно й працьовито. Оберігав би від хвороби рід, Оселю — від вогню, від граду — жито Святий Марко — найближчий мій сусід. * * * В пустелю африканську мандрівник Зайшов і заблукав. Його за очі Схопила темрява, і серед ночі Він спочивати ліг на муравник. Та втім, осяяв землю молодик, І чоловік побачив: на обочі Лежать шакали, левів поторочі, А поруч — гадами кишить змійник. Так юнака у мрійнім супокої Приваблює будущина — аж глянь: Спадають з неї тайнощів завої…