Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Неначе прах луни що падає в ніщоту Немов нічний мотиль що б'ється біля ґноту Де полум'яний рій Ах як вичитує як просить серце крає За кого і кому Вінок листками грає На стежці кам'яній. СОНЕТ ДЛЯ ВТІХИ Ах роки олені сумні Зникають у густезній пущі Чи все вже втрачене чи ні Чи впали вже в бою найдужчі Горять пожежі навісні Рятуються живі і сущі Та як поет склада пісні Гіркою правдою палющі Хоч правда наче лань сумна У серце вже поцілена Паде на зламані коліна Ще може втішити мене Поета слово голосне і пісня та його нетлінна. МАЛИЙ РЕКВІЄМ НАД ЯНОМ ПАЛАХОМ ТА ІНШИМИ Не буду плакати а лиш затисну зуби панує навкруги окупаційний мор Коли любов іде зі смертію в зашлюби рятунку нам нема В північній темряві зловісний ворон згуби до неспокійних снів нам кряче never more Коли любов іде зі смертію в зашлюби кого винити нам Той Смолоскип живий вовік буде палати клякнула перед ним вітчизна наче мати в молитві — все навкруг Як буде попіл там де тіло те згоріло чи феніксом злетить із попелища сміло народу гордий дух? Войтех Мігалік
ЧУЖИНЕЦЬ Збудився він вночі і виглянув з вікна. Дощ. Волохата тінь. Стоять дерева голі. Схопив валізку, взяв одежу, два пістолі, в останнім поїзді отямився сповна. Країни мчать і мчать — він жодної не зна. Червоний смуток ватр мерехкотить у полі. Чотири митниці і паспортні контролі пройшов. Ось і перон. Чужинна сторона. Таксі! Куди? В готель. І він уже в кімнаті. Підходить до вікна і дивиться, а там — дерева голі. Дощ. І тіні волохаті. Валізка в поїзді. Нагий, немов Адам, він на коліна впав, заплакав із печалі: чого я так летів сюди з такої далі? ПОВЕРНЕННЯ Він, голий і страшний, вертається додому. Черниці пристрасні, жандарми й шпигуни за ним ганялися по світі, та вони обдурені, бо він не впав до рук нікому. Вагони ще гримлять у тілі молодому, болять поламані, крихкі дорожні сни. Він був невпізнаний на землях чужини, впізнали тут його і страх збудили в ньому. В кімнату зайде він і вчує крик трущоб,