Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

минувшиною пахне все в музеї. На давніх шафах різьблені лілеї, там павуки й незримі хробаки. Пречистих Дів печальні образки, — з монастирів покинутих трофеї, мечі, що ними в честь якоїсь феї рубалося лицарство залюбки. А люди йдуть, так ніби про минуле сьогодні перший раз вони почули, і від нудьги конають сторожі; вже вечір і пора кінчать роботу; та наше сонце кида позолоту і повертає блискоти іржі. Бранко Мількович
ТРИПТИХ ПРО ЕВРІДІКУ 1 На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї всі мертві, де червона сталь росте, як реї, відчув я смак гіркий відсутності твоєї в устах. Вже смерть у вуха налилась мої. Ніч з того боку місяця важко загрузла у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню. Зникають вже під шкірою моєї крові русла, та, може, криком я спасенні двері відчиню. Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки так само мертві. Та невже в ярмі розпуки заскочити я маю смерть, її печальна жертва? Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле. Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи, тебе збудити мушу, Еврідіко мертва. 2 На дно землі сліпої, в жахливі, темні тоні, потойбіч крові, де отруйні дерева ростуть, спустився я, а сльози із очей мені течуть, і хочуть бачити крізь темінь сльози безборонні. О, поселитися у власні скроні, в самотності захланну й вічну нудь, лицем безоким бути на стіні, не зворухнуть рукою, хоч по ній ідуть мурашки сонні. Червоні птиці співом пойняли моєї плоті глиб, а чорні — все літають навколо голови. Нехай чоло мені надкусить камінь або гриб, що вийде в лісі з-під зеленої трави, якщо згублю твоє обличчя, мила, в цій темряві, що душить, як могила. З Ніч — то зірки. Із голови моєї вилітає птиця. Із двох гірких глибин — одна. Йде круговерть. Я мертвим хочу бути. Ні, я хочу жити. Смерть я в голові ношу — це мого шляху таємниця. В підземній темряві тебе згубив я, Еврідіко, ловець зірок, я був з неправдою фальшиво в доочні свідки зведений, і диво моєї долі глухо впало, наче віко. Де — як не у моїй поезії — живеш? О рідне видиво мойого ока, о мого міста чорного злотиста креш! Любов панує в світі зла й жорстока. Та, мов надія, білий оболок на горизонті встав, у ньому повно квітів і майбутніх трав. МОГИЛА НА ЛОВЧЕНІ

Але ж ні,