Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Співає кат зажурено про те, що з його ліжка, де він спить з жоною, спадає шкіра хвилею жахною, а не перина… Визнання круте. Уже росте багрянець в небесах, як дике м'ясо в незажитій рані, росте в пітьмі, як дике м'ясо, страх. В останньому шинку, вже на світанні, він скаржиться — в сльозі вина ковток: «Пощерблюється вістря від кісток». Любомир Фелдек
СОНЕТ ПРО ПТАХА ЧАТАКА

Я в Індії такого бачив птаха

що непорушно в час посухи спить

у снах дощів чекає сіромаха

бо воду тільки з неба вміє пить

Чатаком зветься він Небесна бляха

розпечена над ним палахкотить

Але гидка йому баюри лаха

посудина його одна блакить

Як він у сні не вмре то буревісні

вітри його розбудять і смага

з душі спаде мов кайдани залізні

Але дощі не йдуть Горить снага

І тихо спить спрагненності слуга

Чатак убогий то поет без пісні.

ЗІ СЛОВЕНСЬКОЇ
Франце Прешерн
СОНЕТИ КОХАННЯ 1 Про наших предків бойові діла, Про все, що знала дотепер Любляна, Про те, як відбивав Октавіана Метулум древній, спалений дотла, Про те, як для Христа щитом була Словенія — мала, та нездоланна, Як гинула орда, від Колпи п'яна, Що кранці їй не відали числа, — Про це Гомери грають, я ж у струни Вдаряю, щоб співати про дівчат, Про честь твою, безжалісна красуне, Про те, який звабливий, млосний яд, Яке страждання люте і безкрає Зір неземний стрілою посилає. 2 Крім Сонця, — в небі сонць велика сила! Покинута світилом дня Земля Милується їх сяйвом, як маля, І ніч благословля, що їх відкрила. Як позолотяться хмарин вітрила І вийде Сонце на свої поля, Земля, його побачивши здаля, Вмент забуває про нічні світила. Дівчат в Любляні — як у небі зір; Любується, люблянські любі панни, Красою вашою мій тихий зір. Та милій чарування мною дане — Приковує мій погляд лиш вона, Княжна мойого серця осяйна. З Як прагне тужне око весляра Уздріти Діоскурів ясні зорі, Коли гуляє вітер на просторі І хвиля йде на човен, мов гора, Бо, щойно зблисне їх проміння гра, Еол вітрів ув'язнює в коморі, Вщухає гуркіт грому, і на морі Знов