Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

class=stanza> В той липень, що душний був, як намет, В ті незбагненні дні, давно минулі, Під липами в бджолинім рівнім гулі Ваш тихий голос обернувся в мед. Хто жаль мій розуміє, хто вперед Пройде, щоб стать за мене в караулі? Майнули ви в небеснім безпритуллі, Як іволга, що піднялася в лет І не вернулась. Час не знає впину. І чим стрімкіша крутизна життя, Тим швидше йде й не прагне співчуття. Я вас любив. Я вас люблю єдину. Та що з того? В ту незбагненну днину Мені немає більше вороття. З РУМУНСЬКОЇ
Михаїл Емінеску
ПРОЙШЛИ РОКИ Пройшли роки, як хмари по рівнині, Та вітер знову їх не прожене; Де ділось хвилювання чарівне Од пісні й казки, де літа дитинні! Вечірній присмерку, даремно нині Ти тінями оточуєш мене, Бо вже моїх думок не зворухне Та загадка, що має крила сині. Щоб розбудити хоч єдиний звук, Щоб знову ти, душе моя, тремтіла, Беру я ліру до холодних рук. Та все даремно — юність пролетіла. Смеркаю… Вже за мною вироста Час інший, та німі його уста. ВЕНЕЦІЯ Венеція померла — всюди тлін; Вогні погасли, співи постихали; По мармурових сходах в темні зали Заходить місяць, тулячись до стін. Лиш Океан розбуджує канали, Біжить за власним шумом навздогін, Та вже не в змозі повернути він Життя коханій. Мертві всі причали. Сан-Марко, як з минулого монах, Зловісно північ б'є. Палаци й вілли Дзвін слухають при згашених світлах. А він говорить голосом Сивілли: «Даремно, синку, надривати сили, Твоя солодка наречена — прах!» ДУМАЮЧИ ПРО ТЕБЕ Про тебе думаю, й чоло болить. Моя дорога наче потемніла; Не мав я щастя ні хвилини, мила, Ти — мрій моїх пропащих ненасить. Чи вигини твого сяйного тіла, Котре в обіймах я стискав лиш мить, Ще раз побачу? Сміх твій жебонить Десь у моїй душі. О жінко біла! Мій сне білявий, ясне диво див, Чом замерзає голос твій ночами? Як не прийдеш — навіки наш розрив. Тебе цілуючи, аж до безтями Ганьбитиму ласкавими словами, Яких нікому ще не говорив. СКІЛЬКИ ЗІРОК Скільки зірок горить у височизні, А скільки