Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Громами молота в породу б'ю байдужу, В метали іскряні, що їх вогонь аж гне, Бо викувати з них для себе серце мушу — Гартоване на честь, потужне і ясне. Знай, серце, що коли, явивши вдачу хвору, Ти тріснеш, скривишся і викажеш покору, Мов грім, рука моя в пил розіб'є тебе! Згинь, розпанахане ударами титана, Ніж маєш болями своїми жить, як рана, Прокляте кволістю, надтріснуте, слабе. ТРІУМФ Останній, лютий бій з людиною судьба Звершила… Син землі, бунтар, сподвижник світла, Знеможений упав! Піймала пастка підла Титана, і навік скувала, мов раба. Тріумф! Таємна міць, яка здушила в ньому Зухвальство, й ум, і все, що радісне й трудне, Тепер його в своїх просторах розіпне І до зірок приб'є на муки й на судому. І велетень повис у зорях, і йому Здалося, що пора повстати в непокорі, Світ муки людської повергнути в пітьму… Рвонувся він, і вниз посипалися зорі… В безодні темряви почався світопад… І розвалився вмить речей правічний лад. ДЕНЬ ПРАЦІ 1 Учись, душе моя, як заробляти втіху Та й злагоду ясну, — навчайся в тихих сіл, В плугів покривлених, у вбогих надовкіл Хатин, що вік жили, мінявши тільки стріху. Стареча мудрість їх достойна бути злотом. Хто вірний був землі, той знає неземне. Хай селянин тебе долонею торкне, Хай освятить чоло твоє священним потом. Ти праці присягни, в ярмо її впряжись — То не невільництво, а гордощі й надії На спочив радісний, що надійде колись. До тих належна ти, хто труд вершити вміє; А як здрімаєшся натомлена, леміш Тобі хай зблисне в сні — й ти збудишся скоріш. 2 Благословенна тиш вечірньої години, Коли жадає сну натомлена рука, Коли скриплять вози, й колеса їх втиска Тягар снопів у твердь засушеної глини, Коли чекає плуг біля дверей хатини Вже завтрашнього дня, коли з пастівника В село корови йдуть, і повно молока У вимені несуть, і спів пастушки лине. Приходять радощі тоді в селянський дім, Земля віддячує за працю добре всім; Тоді на труд важкий себе я надихаю, Тоді моя душа наснажується знов Жаданням діяти і мріє про любов, Про день великого й багатого врожаю. ДУША Нудьгою вічною зацькована тигриця По клітці нипає, примружена, сумна. В зеленім злоті віч випещує вона Криваве марення, від хижості іскриться. То ляже, то здрімне, замуркотить, мов киця, То раптом до стрибка напнеться, як струна.