Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

І раптом — що це? — мла знялася понад рінь, І грає золотом блакитна далечінь. То море! Там відплив крильми, як птах, махає. О Риме! Гниль твою віки несе ріка, І море, знаючи, яка вона гидка, П'ючи з відразою, від берега втікає… Ян Каспрович
КУДЛАТИЙ ФАВН БІЖИТЬ ЗА НІМФОЮ Кудлатий фавн біжить за німфою щомога, Очима в плоть її вгризається здалік, Регочеться, летить через кущі й потік, Неначе відламок скелястого порога. Сміється дівчина легка, золотонога, Від велетня втіка то в цей, то в інший бік, Зринає, мов світляк, що темряву пропік, її руда коса — розвіяна тривога. Ось ловить він її: рука важка й велика, Мов з міді кована, повалює в траву Дівча, розквітле так, немов троянда дика. І тайна діється всесвітня наяву, І бережуть її тінь грецької святині Та моря дружнього глибини темно-сині. Казимеж Пшерва-Тетмайєр
МОРСЬКЕ ОКО Погідне, ніби дух, що тоне в маревінні, летить від бур земних у супокійну даль, неначе діамант, закутий в персня сталь, сяйливе озеро — в гранітній котловині. Там сонце, пливучи, мов крила соколині, відкрило промені над пітьмою проваль. Граніт у глибині, прозорій, мов кришталь, ятриться, наче мисль, у спогадів жеврінні. В час бурі бачив я це озеро сяйне: гнав вітер стада хмар, як лев, що йде на лови і степом буйволів наляканих жене. Здавався ревом грім, казилася вода, об скелі гримала, від блискавок бліда, мов дух, що торгає, але не рве закови. ПРО СОНЕТ Люблю майстерний труд сонетної збудови, відламок мармуру, що безліч форм таїть; ось долото моє шукає в ньому сіть — прозоре плетиво з камінної заснови. Люблю звучання рим широке й загадкове, одну і ту ж міцну і мелодійну мідь, єдиний спів, але безмежну розмаїть мотивів, голосів — і в кожному щось нове. Сонет — маленький храм, де може велет-бог вміститись, начебто в потужному соборі; сонет — у скелях плай, де не пройти удвох, звідкіль зриваються невмілі й дуже скорі; сонет — мала зоря, що світить, наче зорі світання — в далечінь не знаних ще епох. Леопольд Стафф
КОВАЛЬ Безформні відламки дорогоцінних руд З глибин єства свого вижбурюю ненатло, Як той вулкан, та крізь палючий перегуд Я їх несу й кладу на крицяне ковадло.