Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни, В очу вони пливуть, немов далекі хмари, Давно не бачених країв моїх примари В зеніт очей моїх пливуть із далини. Я місто, здвигнене високо над рікою, Побачу сто разів і сам собі такою Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні. Побачу тільки раз безмежні ниви в полі, Відбиті на воді імлисті три тополі — Те місце, де колись були ми навесні. 7 Життя складається з днів праці та забави, Людина то злетить, то ходить по землі, І прагне все туди, де світ у мрійній млі: З Варшави — у Париж, з Парижа — до Варшави. Я думаю не раз, що сон прилине знов, І покладе мене на крил своїх пір'їни, І я збуджусь без тих пригадок з України — Вони повернуться у свій таємний схов. Замкнеться, мов труна, болюче спогадання, Про давній усміх твій, про сльози, що горять, О, проминання — то єдина благодать! Все віддаляється, і ти, мов зірка рання, Зникаєш в далечі… і вже тебе нема. Найкращий лікар — час, — говорять недарма. 8 Лиш вечором, коли приляжу в самотині, Подумаю, що ніч — мого життя заслон, Що, мабуть, я тобі завдячую цей сон, Який, мов дотики легкі, приходить нині. Як темні клуби хмар у згаслих небесах, Просунеться в душі печальне сподівання, Що з іменем твоїм зростуся знов до рання, Що знов прокинуся в боліннях і сльозах. Втім, думатиму так з полегкістю ясною, Що не повторяться мої палющі сни, Надихані з троянд бентежної весни. І лиш, як хвилі сну зімкнуться наді мною, На дні свідомості твоє ім'я, як пструг, Проблисне тільки раз — і згасне все навкруг. Антоній Слонімський
КРЕДО Нікчема змолоду іде на компроміс, Його пропалює лиш про їду турбота; Немає в нього мрій і марень Дон Кіхота — Загнати в небеса окутий злотом спис. Дивись — юнак збілів, од переляку скис, Де правда мовиться, він затуляє рота, Рух сковує йому необережна нота, Він, звісно, не орел, а молоденький лис. Повинна молодість горіти, наче шпага, Йти в море життєве, як вікінгівська лодь, Покласти за мету сміливість, а не блага, Допоки вже її не зможе побороть Тупої старості обачливість, що гнобить, Що з битого орла не раз фламінго робить. ЛЕОНАРДО Він руки заламав, одкинувши заслони… Суворим правилам трудився навдогідь, А вийшло все не так — в душі пекуча їдь, Розбитий пам'ятник князевої