Том 10 - Леся Українка

енергії, що ми виїхали в суботу, а дядина все казала, що не вспіємо і що нема чого спішитись. Але мені так збридла Софія, особливо після вбивства Стамб[олова], з усіма її варварствами та atro-cites що мені вона стала гірше тюрми. Тільки скажу Вам, що я тепер, власне, почуваю реакцію після великого напруження сили (моральної і фізичної) за останні часи в Софії, а що я не хочу їй піддаватись, то вона мені ще тяжче приходиться. Надто вночі межи 2-ою і 4-ою годинами] на мене нападає щось немов овечий вертіж, я чогось кручусь і витягаюсь так, що аж кістки тріщать, а на ранок встаю, мов побита. Воно пусте і потім проходить, надто коли піду та викупаюсь в холодній воді, а все ж нащо воно? Я боюсь піддаватись тій апатії, що часом напливає на мене, мов якась темна хвиля, бо одно те, що треба ж таки про роботу думати (я все переписую листи), а друге (і головне), що наші лякаються, як тільки бачать на моєму лиці кислу міну, мені ж не випадає тривожити їх, бо я не для того тут зосталась. Один тільки день, зараз по приїзді, я піддалась собі, але вже більш того не будз, буду «держать ухо востро», аж поки не виїду. Знаєте, як би я хотіла тепер? Виїхавши звідси, не їхати додому, а забратись так на місяць, на два у яку-небудь таку трущобу, де б і ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти або краще залягти та й закам’яніти, а потім вже вернутись на світ та й за роботу. Але се пусті мрії і я знаю, що мені не буде «інтервалу» і дома буде те саме, що й тут, а може, й гірше. Ну, та одно мене потішає, що от же і я до чогось послужу людям у такому великому горі.

Нашим, здається, трохи поліпшало тута — зміна повітря і окола, досить гарне місце гірське, все то якось бавить їх і заспокоює. Тільки от сьогодні у дядини зуби болять, та, може, то хутко мине. Тут зовсім не гаряче, бо завжди можна знайти затінок і дощі перепадають; ми з Радою вчора, вертаючись з купелю, таки добре промокли, попавши під зливу, але то було скоріш смішно, ніж прикро. Жити тут нічого собі, хоч комфорт мінімальний (се досадно тільки ради Л[юдмили] М[ихайлівни], а для нас дарма!). Вода шумить депь і ніч (гірський поток), дерева, квітки навколо, ніхто нових камепиць не будує, ніхто «ле-е-дя-а-но» не кричить диким голосом, піхто не розказує про одрізані руки Стамболова, а вже се багато значить. Для дядини теж добре, що вона виїхала з своєї домівки. Рада багато ходить, квітки збирає, хоч разом з тим і шиє і господарює. Ліда, бідна, теж по ночах мучиться, так як і я, але вдень нічого собі. Зате Міка зовсім, як риба в воді, зовсім здичавів хлопець, приходить в хату тільки їсти, спати і лаятись, коли що йому не до сподоби станеться, загорів, почервонів, зовсім гайдук зробився. Іван наш тепер в Празі, і се добре, що він поїхав.

Зоря таки приїде сюди, бо по многим причинам йому не випадає зоставатись у Гольдшт[ейнів], устроювать же його в інших трудно поза очі. Тільки ще не хутко приїде, бо прокляті французи пізно ферії починають, десь аж в кінці іюля.

Я просила Георгова вислати Вам в коректі некр[олог] «Прегляду», сподіваючись, що він се зробить. Я б його Вам переклала, та довго се буде, бо тут пошта всього двічі на тиждень ходить, то се загайне діло. Але все-таки пишіть, як що Вам треба в Софії, то можна вмисне туди поїхати. А знаєте, Ваш лист так був згорнутий, що мені найперше кинулись в вічі слова: «Єй-богу, не хочу Вас і знати й бачити — во віки віков». Я не на жарт злякалась, за що така напасть! Я й не знала, що Ви такі лихі! Ну, бувайте здорові!

Л. К.

Присилайте адресу Лук’яиовича.

Мені щоночі сниться дядько, немов я шукаю для нього книжки в бібліотеці його...

Шановний друже!

Чудна річ: з контори ПІенкера пишуть мені, що мають завернути мої речі зі Львова знов до Софії, бо адресат не явився получити їх,— чому се так? Не розумію. Я думаю, ви просто забули про них. Дуже прошу, полу-чіть і потримайте у себе до мого приїзду (я приїду тижнів через півтора, або й того мепше). Простіть за клопіт, але ж досадно мені буде платити подвійно за провіз сих дурних речей, тим більше, що і грошей обмаль. Дуже боюся, що речі вже звернуто в Софію, тоді хоч кидай їх!

У нас лихо за лихом. Батько писав мені, що вмерла моя баба (мати моєї матері), а що вже там робиться з моєю бідною матір’ю — бог знає. Чекаю повороту Івана з Праги, щоб рушити додому, пора вже. Тут вже можна й без мене, жаль мені матері, я хотіла б при пій бути. Наші тут добре, та не дуже — у Ліди зуби болять (у дядини перестали), у Ради щось пропасниця (не дуже велика) — простудилась на сіножаті. Я, як і перш, здорова, хоч по ночах і буває вертіж, та то дурниці, я не звертаю уваги. Листи Кон[иського] і Барв[інського] переписані і дядькові до них, зостались тільки Борковськ[ого], хутко перепишу всі. Свого не роблю нічого — дурна дуже. Простіть, що не помагаю «Нар[одові]», я б примусила себе писати, та знаю, що з того нічого не вийде. Треба пождать. Лист Вартового мене не очарував — риторично і холоднувато. Але лист Хв[анька Кримського] пройняв до живого серця, до сліз — я дуже б хотіла пізнати сього щирого хлопця. Так, наша молодіж любила його... Чи не можна прислати нам лист Хв[анька] в оригіналі, подивитись — Ви, здається, з пропусками надрукували?

Друже мій, туга така тяжка, а як подумаю, що, може, років за два я не кожну хвилину буду думати про нього, то ще тяжче стане... Ну, до побачення.

Л.К.

Чи Родж[ер] Вільямс у Вас, чи послали з ким?

Високоповажний добродію!

Вибачайте, що посилаю Вам остатній лист мого дядька не в оригіналі, а в копії,— родина Др[агоманова] хоче заховати його вкупі з іншими остатніми писаннями як реліквію. Врешті, коли конечне хочете мати оригінал, то оберніться до моєї дядини (JI. Драгоманова,