Том 10 - Леся Українка
Листи я переписую, сподіваюсь, що перепишу всі, вже є готові дядькові до киян і киян до нього, всі його листи до Ногайського] і частина — Кон[иського] до нього. Думаю, що знайдеться час і для Jesus *, коли статкуватиму.
Не дивуйтесь, що мій лист такий діловий, мов протокол, се єдиний спосіб тепер писати листи, а то є риск не дописати ніяк.
У п’ятницю (7—19) ми будемо вже на селі, але ви адресуйте листи в Софію.
Бувайте здорові, друже, вірте, що спільне лихо ще більш привернуло мене до Вас, буду старатись доказати се. Рада Вам кланяється дуже і всі інші.
Л. К.
Лист запізнивсь через Івана, що не давав хутко спра-вок про «Преглед» і т. іп.
В Sprachenrechte2 заложені виписки про віротерпимість, дайте Колессі. З «Р[усских] відомостей]» нема у нас нічого.
Люба моя мамочко!
Позавчора отримала твій лист, але не могла зараз відповісти. Для мене тепер, скажу правду, писати листи ціла каторга. Окрім того, часу зовсім не було: ми вибираємось оце на село, то все треба збирати та вкладати (туди треба так, щоб і мебель свою брати), дядина бідна тепер ледве що може займатись сама речами, то вже ми з Радою і вкладаємо і бігаємо по справунках, так що вчора не було пі хвилини вільної. Ми хочемо якнайскоріше вибратись на село — те саме, де ми торік з Лідою були,— бо тут і гаряче і вже занадто тяжко, треба всім, а надто дядині, змінити повітря. Коли не маєш права вмерти, то треба мати силу для роботи,- а зостаючись тут, її можна зовсім стратити. Хутко приїде сюди Зоря, то й йому ліпше побути на селі. Дядина таки виписала його сюди, так ліпше, хоч там його знайомі запрошували в Англію па канікули, не гаразд йому зоставатись тепер між чужими, та й дядині се буде якась потіха. У Париж він не вертатиметься, бо по різних причинах не приходиться держати його далі у Гольдшт[ейнів], а зовсім у чужих помістить теж недобре. Здається, дядина скоріш усього зробить так, що поїде в Женеву жити або пошле туди Зорю, щоб не тратив часу учення, там ліпше виховувати дітей, ніж тут, звісно, коли стане засобів для того, а коли ні, то прийдеться тут їм всім зоставатись, хоч для Зорі се й погано знов наладжуватись на болгарщину. Щодо повороту в Росію, то, звісно, вони всі хотіли того, якби пе певні умови, що заставляють задумуватись. Про се пе можна говорити серйозно доти, доки не буде тих справок, про які ти пишеш. А я так би хотіла, щоб хоч Раду можна було привезти до нас, от хоч би на рік,— се було б дуже добре для неї. Потім, звичайно, їм треба устроїтись усім вкупі, чи то в Женеві, чи то у нас. Ах, про все те треба ще розважати та рішати, а тут так трудно думати швидко. Жестока річ життя — не дає навіть опам’ятатись людям, все жене вперед і ставить свої питання. Ти пе знаєш, скільки вже дрібних, але тяжких питань прийшлось нам рішати за сей нещасний час. Колись я вам усе те розкажу, а писати — ліпше й не починати.
Баня вже поїхав у Прагу, до 20-го вернеться, а тоді я вже поїду додому, бо, може, мені ліпше вернутись, тут я не дуже потрібна буду, а може, навпаки заважатиму, бо дядина, якщо на сю зиму зостанеться тута (се, певне, так і буде), то здасть половину своєї домівки в найом, а тоді я буду ие дуже до ладу. Та й так уже нора мені до вас, багато треба розпитати й розказати, а писать про те тяжко. Напиши, чи побачусь я а Мишею* коли приїду в кінці іюля. Се була б для мене велика, потіха. Раніше приїхати не можу. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що! Я бачу тепер* що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Так, мамочка, минув той час, коли я писала «вітальні» листи, тепер буде все інакше. Ми з Радою навіть не плачемо і не скаржимось, але я не знаю, як ліпше, чи так, як ми, чи так, як дядина й Ліда. Бідна Лідочка зовсім розхитала свої нерви, вдалась в безсонниці (я тепер з нею сплю, то бачу!),, а дядина, то вже й не казати. Врешті, окрім нервів, вони всі здорові, як і я. У мене надія таки на те село, може, там вони трохи поправляться. Гострий період минув, але ж тепер то й видно наслідки.
Ти мене простиш, що я не пишу нічого, як воно, власне, сталося і як було потім, я не можу про се писати. Скажу тільки, що сталось то дуже швидко, в кілька ми-нут, і він був без пам’яті, так що не мучився, але перед тим останніх місяіців два... Хто знає, може, ми егоїсти, що хотіли затримать його при житті. Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію... Ну, годі! Ліпше скінчити!
Бувай здорова і,, коли можна, не давайся тузі так страшенно. Власне, ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене, як ЛЮДИ: терплять лихо і борються з долею!..
Ну, бувай здорова! Чому не пишете, як мається Олеся? Цілую всіх, пишіть все-таки, коли можете. Всі наші тобі кланяються і цілують.
Твоя Леся
Пишіть на той же адрес, в село передадуть.
Шановний друже!
Ваш лист я отримала вже тута, так що він — анахронізм. Ми тут вже від 8-го (ст. ст.). Ви думаете, що нам так вже було мило сидіти в Софії,— але що ж, коли не можна було зібратись раніше, адже сюди треба було везти все з собою, починаючи від ліжка і кінчаючи ниткою,— тут же «страна предикая» і нема нічого. Треба було ждати, поки пришлють вози за нашими речами і т. п. І то вже дякуючи Рддиній і моїй
