Том 10 - Леся Українка

Шановний друже!

Отримали ми «Народ» (1 і 2 наклади) і «духом со-крушились, зачем читать учились»... Ні, справді, хіба ж це стаття, оте, що Лукіянович намазав? Ваші оборонні речі, як Ви знаєте, зробили на мене недобре враження (але не в тій часті, де про соц[іал]-де-м[о кратію] польську), ну, а се вже просто «из рук вон» — в доказах туман і плутанина, а ясно тільки те, що він хоче втоптати Вас в болото. Я не бачу жадної конечності друкувати самому проти себе таку пакость. C’est un peu trop fort83, так не довго й до самосожиганія дійти. Я думаю, що така лайка між радикалами може досягти тільки того, що мужики заплутаються в лабіринті ваших чвар, а «воріженьки навтішаються». Шкода, що я не була при Вас, я думаю, що, може, мені вдалося б відрадити Вас від друкування таких штук. Ну, та що, тепер вже не поможеш. А от одна маленька просьба: у «Сні патріота» є стрічка: «...свого кардинала» (звідки взялись сі точки, не розумію, може, там було: «мусим мати свого кардинала», то се значило, що зачеркнуті слова треба надрукувати), се має вид чудний і навіть підозреппий, отже, я б хотіла, щоб у ближчому числі Ви спростували помилку так: мусим мати свого кардинала.

Іще одно: прикро вдарили нас у Вашій примітці до статті Лук[іяновича] слова про те, що Драгоманов «смертельно хорий», я бачила, що дядька се засмутило, навіщо писати, а надто друкувати такі речі, хоч би* вони й були справедливі? Власне, з такими хорими треба бути обережніш, вони такі вражливі. Вам, може, й прикро, що я встряваю з моїми увагами; але простіть, я хочу як ліпше для Вас і для дядька; дядько, прочитавши сі слова, сказав мені: «Оце вже Павлик мене ховає...» Се мені було гірко.

Боже мій, мені здається, що я божеволію, читаючи писання ваших «молодих», а надто їх вимоги в Ваших листах. Як може тепер Лукіянович е tutti quanti хотіти бути постійпими співробітниками «Народу» поруч з Вами? Властиве, їм з самого початку не було чого збивати колотнечу з Вами (і Вам не треба було виносити всього в друк), але як се вже сталось*, то тепер не можна йти поруч, як ні в чім не бувало, без жадних дальших розмов. Адже се все одно, якби я тепер пішла в «Буковину» чи в «Правду» співробітницею, хоч я й не сварилась з сими людьми так, як Лукіяновичі з Вами. Ет, годі вже, як не можу про що ліпше говорити, то ліпше мовчати. Бувайте здорові і не давайтесь справді отак на наругу, а то куди ж се заведе? Ви не знаєте, як се мені досадно, коли Ви самі себе б’єте.

Л. К.

172. ДО П. А. КОСАЧА

25 червня 1895 р. Софія

Любий папа!

Не знаю, чи получив ти нашу телеграму о смерті дядька. Він умер несподівано од розриву аорти 8 іюня надвечір. На другий день були похорони. Тепер ні в кого ще нема ніяких планів, як бути далі Людмилі Михайлівні з дітьми. Найлучче, якби ти міг приїхати, а коли сього ніяк не можна, то хоч пиши частіше. В ділах по іменію Людмили. Михайлівни і таке інше тільки ти можеш дати раду. Як ти думаєш про поворіт Людмили Михайлівни в Росію?

Пишіть частіше, тепер для. нас се дорого дуже.

Твоя Леся

Передай як-небудь мамі і напиши, як вона се прийме. Ми всі немов без голови. Прости, я більш не можу писать, нехай потім. За моє здоров’я не бійтесь, з нас піхто не заболів.

Бабушку приготовте до сеї звістки. Сповістіть Ваню і Сашу. Нам тяжко писать ці сповіщення, поможіть нам.

173. ДО М. І. ПЛВЛИКЛ 15-липня 1895 р. Софія 3(15) IVII.1'895

Шановний друже!

Не гнівайтесь, що не зараз одписала і що взагалі досі не писала, не було коли, та й тяжка рука до листів тепер, хоч іншого всього вона пише багато... Ну, до справ: «Прогрес» — ніхто не знає, якої партії, віп вже на моїх очах зміняв свій напрямок тричі, наші кажуть, що то пе треба доходити, якої партії, коли не поставлено в заголовку. Заголовок його: «ГІр[огресс]. Литературно-полити-ческий вестник», і годі (вих[одиті>] двічі на тиждень). В «Болгарськім] прегледі», окрім Хартій свободи, нічого не друкувалось, а в Збірнику тільки те, що е в відбитках. Фр[анкові] матеріали пішлю сими днями. «Жите Христово» я ще не переклала, та в мене ще нема .його по-французвки, як дістану, то постараюсь його перекласти на селі, коли буде час, і привезу у Львів сама, як їхатиму додому в кінці іюля (після 20-го); треба поспішити, то, *може, застану брата вдома, а сього б я хотіла для мпо-гих причин. Для сього варто б поїхати й раніше, та одно те, що маю тут роботу (для Вас), а друге, що не можу покинути наших самих на той час, поки Іван буде в Австрії (до 20-го іюля ст. ст.), ми з ним все-таки мовби трохи додаємо куражу іншим, а як вони остануться самі, то сумно буде, дядина досі .в великому смутку, зовсім нещасна. Про Ваш проект переселення у Львів ми думали й, думаємо, та навряд чи що з того буде, бо для Зорі, певне, тяжко буде переходити з французької шкільної системи на австрійську (мова, програма і т. ін.), а.для Ради, як для дівчини, се навряд чи ліпше від Болгарії. Я не трачу надії, що могтиму закликати згодом Раду на Україну на рік — на два, се було б для неї дуже корисно.

Врешті, тут рішати може дядина. Я знаю, що дядько відносився крайнє скептично до галицького шкільного виховання. Скоріш, що дядина житиме в Женеві, але се ще, звісно, не відомо. Хутко приїде сюди Зоря, ми зважили, що ліпше взяти його на літо, а там далі буде видно, що робити, в Парижі він, певне, не буде, коли виясниться фінансове питання. Я знаю, що поки живі мої батько й мати та A[rbeit] g[eber], то дядина з дітьми не загине, і я робитиму все, що треба, поки голова й руки служать. Папери дядькові дядина повезе з собою або дасть на схов у певні руки. Ваша думка про переселення не така вже єретична, але це дуже складне питання, а ми всі тепер думаємо тупо.

Щоб не забути, прошу п. Колессу,