Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

class=stanza> Коли сніг бриніє днями, коли сни брудні у дами, отже, пастка гонорова на дракона вже готова. Час жеретія лапати, летіть, соколи, до хати! Закричав, огнекрилатий, взяли замки відлітати. Взяли крила в кайданиці, шию до скрипиці; сиплеться луска лапата, благає зміїха-мати: «Пусти сина, Георгію, бо він іще молодий. Не наївся, не напився, голос не перемінився. Змилуйся над моїм щастям, дракон тобі ще придасться, — скоро Діоклетіан мучитиме християн». Не послухали зміюки, посікли його на штуки. Ось так, отак, он як, о! Отакечки, отако!
Тирада 6 Залиш свій дім з одним вікном і йди, нехай загрозливо подивляться услід тополі, котрі зостаються; один тепер, цілком один, немає тих, кого любив, що втримати могли, сказавши: «Ми твої!» Іди тепер, як знаєш, пілігриме, шляхи, прокладені в світах, усі твої. Немає тих, кого любив, і щезли вороги, які могли затримати, сказавши: «Ми твої!» Гойдається міх, падає сніг, сопілка новá і пісня новá.              Епістоли, яка надійде потім,              не прочитає вже ніхто, — і ти,              і можна буде не відписувати, — вперше, —              чому вагаєшся, іди! Гойдається міх, сиплеться сніг, сопілка стара і пісня стара.              Креше мороз, бреше чийсь пес,              кличе ятряний маєток з небес.
Тирада 7 Пречиста Діво, помагай мені шукати шлях у золотім вогні. Порадь, коли я ради вже не жду, і захисти, і заступи, і порятуй. Дай лише ті слова, які Тебе достойні у вищих небесах, на дорогому троні. Осяй сирітську мову українську, вгорни її у ласку материнську. Прости, що я, гріховний і нездалий, прошу цього між тлуму та неслави, серед видющих, мабуть, найсліпіший, поміж премудрих, може, найдурніший; коли вони кричать, я все-таки шепóчу, з надією: почуєш серед ночі і зміниш гордий глум на тихий захват, слабих — на дужих, дужих сповниш страхом. перед покорою веселих зел та звірів, перед покарою, що міститься в зневірі. Щó є вогонь, високий, золотий, на тверді серця