Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Хто такий Макс?
— Вибач, що я така незграбна, — нервово посміхалась я. Але, певна, це виглядало фальшиво. — Я тут знайшла вивідник плям... Він для кольорових і білих... для всіх... всіх типів забруднень... — ніяково говорила я, поки вино лише сильніше в'їдалося в тканину.
Воно просочувало собою і оббивку, і наповнювач, проникаючи вглиб витончених меблів, мов метастази раку. І нехай на поверхні пляма вже була блідою, відмити її повністю буде неможливо. Навіть якщо вдати, що проблеми немає, вона не зникне — забути про зроблене і сказане не вийде. Я це чудово розуміла... Але Роберт вдав, ніби нічого не чув.
— Годі займатися дурницями, — дістав він склянку і налив собі спиртного. — Завтра я зателефоную до хімчистки. Вони приїдуть та заберуть диван на реставрацію. Це їхня робота. — Але я все не могла наважитись відвести очі. Все терла губкою довбану пляму, наче це могло щось виправити. — Про що ти думаєш? — спитав мене Роберт і додав у своє віскі кілька кубиків льоду. — Що не так? Чим зараз забита твоя голова, Алісо?
Він поволі обійшов диван, брязкаючи крижинками у склянці. Немов упевнений в собі хижак. Як велика біла акула, що точно знає — жертва нікуди від неї не втече. Адже тільки акулі вирішувати, коли вона вкусить свій обід. Тепер чи пізніше — давши йому, наприклад, стати законною дружиною.
— Я думаю... — випросталась я і несміливо подивилася на нього, — думаю про дітей.
— Ш-ш... кхм… що?! — поперхнувся мій наречений. — Про дітей?! Яких іще дітей, мала?! Ти що, взагалі збожеволіла?!
— Боже. Заспокойся, Роберте... Не про наших дітей, не про наших.
— Тоді про чиїх?
— Я турбуюсь про проект. Все не можу повірити, що гроші зникли... Це просто казна-що, стільки малюків залишилися без фінансування. Я в дикому шоці. Тільки-но повернулася і на тобі... Просто шок. Тепер он, бачиш, усе валиться з рук. Я тепер як на голках через це. Вибач, — грала я роль до останнього, прикрившись горем, яке сама й накликала.
Баттон влив у себе вміст склянки і сів на ліжко, увімкнувши телевізор. Там якраз був репортаж із моїм інтерв'ю...
"— Міс Фергюсон, — питали мене, — ви вже чули про пограбування?
— Про пограбування? — вдавала я. — Про яке?
— Організована банда напала на потяг, де везли гроші для вашого фонду.
— Що?! — імітувала я шок і жах, яких не було і близько. — Якими виродками треба бути, щоб украсти благодійні гроші? Адже це пожертвування для порятунку життів... — На екрані я була така щира. Можна було подумати, що я дійсно не в курсі, хто ці люди... От уже вірно — вовк у овечій шкурі.
— Ці тридцять мільйонів були призначені для вашого проекту, — тиснули на хворе репортери. — Що ви скажете?
Я взяла в руки мікрофон і сказала просто в камеру:
— Бог покарає цих нелюдів. Вони ще про це пошкодують, я в цьому впевнена.
Від цих слів мені стало погано. Я відчувала, як до горла підступає грудка — мені хотілося попросити Роберта вимкнути телевізор. Краще нехай шепоче мені п'яні слова про те, як він скучив за мною і хоче залізти мені під сукню.
— Міс Фергюсон, — тягнулися до мене інші мікрофони, — як ви вважаєте, проект тепер закриють?
— Що? — здивувалася я вже по-справжньому. — Що ви... Ні. Ні, звичайно ж. Фонд імені Ллойда ніколи так не вчинить! Цей проект — орієнтир усього минулого року, і довести його до переможного кінця — наш священний обов'язок!
— Але ж... — незручно говорила журналістка, — ходять чутки, що проект закриють.
— Хто вам це сказав?
— Містер Баттон, — відповіла дівчина, чому я здивувалася.
— Що? Цього не може бути...
— Він сам про це сказав на вчорашній зустрічі. Директор фонду заявив, що не бачить сенсу продовжувати роботу у колишньому ключі. Бо без цих грошей...
— Ні... — я її перебила. — Ні, про що ви говорите взагалі? Я вам даю гарантію, що фонд продовжить розвивати проект синтетичного органу та досягне обіцяних результатів!
— Тож проект не згорнуть?
— Ні в якому разі! — підвищила я тон і карбувала кожне слово, ніби йшлося про моїх кровних дітей. — Я вам присягаюсь, що проект буде доведений до фінішної прямої! А якщо адміністрація і думала про те, щоби припинити фінансування, то я точно зможу їх переконати, що це помилка! Даю вам слово, всі пацієнти отримають належне лікування і ніхто не помре! Тому що наліт жалюгідних грабіжників не може завадити найбільшому фонду країни подарувати дітям найкращий подарунок на Різдво! Ми повернемося до активної роботи і знайдемо кошти за будь-яку ціну, навіть якщо це буде суперечити корпоративним канонам…"
Роберт натиснув на кнопку пульта і вимкнув телевізор.
— Даремно ти так сказала, — промовив він і зацокотів льодом у склянці.
— Чому?
— Бо це брехня. Проект мертвий, Алісо... Змирись із цим. Я вже підписав усі папери.
Роберт підвівся з ліжка і поволі йшов до мене. З часткою садизму вдивляючись у моє обличчя — на ньому чудово читалося бажання посперечатися.
— Він не мертвий! — впала я у розпач. — Проект живий! Навіщо ти так говориш?!
— Я не зміню свого рішення.
— Ми не можемо просто так взяти і прикрити лавочку, Роберте! — кинула я відро на підлогу та зірвала з рук гумові рукавички. — Ти ж розумієш, що вони загинуть!
— Ти що, — стукав він пальцем по склянці і поблажливо посміхався, — кричиш на боса? Ти вирішила сперечатися з начальством, чи мені здалося?
— Удома ти мені не начальник! Зараз я говорю з тобою як з людиною, Роберте! Не будь бездушною худобою!
Але мої слова зробили тільки гірше. Він раптом розмахнувся і розбив склянку об стіну — прямо біля мене, перетворивши скло на град дрібних і дуже гострих уламків.
— А! — скрикнула я і прикрилася рукою. — Що ти робиш, Баттон?!
— ЦЕ МІЙ ДІМ! — кричав він на мене як ніколи раніше. — І МОЯ КОМПАНІЯ! ЯКЩО Я СКАЗАВ, ЩО ПРОЕКТ ЗАКРИТИЙ, ТО ТАК І БУДЕ, АЛІСА! ЦЕ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ!!!
