Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Після конференції Роберт відвіз мене до ресторану і хотів пообідати вдвох, але мені було незатишно. Мені здавалося, що я знову повернулася в Лас-Вегас і зараз з-за рогу вийде Чорнов: ми почнемо з ним голосно сперечатися, внаслідок чого мій наречений дізнається багато неприємних речей про свою майбутню дружину. І нехай це була лише деструктивна тривога, Роберт поставився до мого капризу з розумінням і попросив усе зібрати на винос як для постійного клієнта. Тому додому ми приїхали з двома пакетами делікатесів та вже відкоркованою пляшкою каберне.
Це були ідеальні умови для романтичного побачення після довгої розлуки. Мій кавалер до мене всіляко залицявся і навіть сам прикрасив стіл свічками. Він розстелив гарну білу скатертину, дістав із шафи фужери та тарілки, розклав натерті до блиску прилади. У другій половині дня будинок порожнів: прислуга йшла, і просторі кімнати були доступні тільки нам двом — містеру Баттону і все ще міс Фергюсон. Раніше у моїх очах це було справжнім раєм. Роберт часто повертався пізно і втомленим, вечеряти він зазвичай не хотів — хотів тільки зайнятися зі мною коханням і заснути здоровим сном. А я мріяла про той час, коли ми не будемо нікуди поспішати, коли ми будемо надані лише один одному і розпочнемо медовий місяць.
Звичайно, той вечір було складно назвати медовим місяцем, адже наше весілля так і не відбулося. Проте це був чудовий час повірити в те, що я знову його краля. Що ми знову разом, і нам нічого не загрожує.
Роберт налив мені вина і першим осушив келих. Він дивився на мене так само, як і раніше — поїдаючи поглядом. Смакуючи подумки мить, коли він зможе розстебнути витончену блискавку на спині і зняти з моїх плечей бретельки сукні. Щоб запустити спітнілу руку туди, куди доступ мав тільки він.
Принаймні так було раніше. До мого викрадення. Але тепер мене з'їдало почуття провини, я ненавиділа себе і страшенно боялася відчути його пальці на своїх грудях... Як тільки заплющувала очі — так одразу бачила іншого. Не нареченого.
— Іди до мене, — сів він на диван і налив собі ще вина. Хоча до свого я навіть не доторкнулася. — Давай... Дай мені тебе обійняти, крихітко.
Роберт поплескав рукою по м'якій подушці дивана, і я покірно сіла поряд.
— Вибач, мені трохи ніяково.
— Нічого, люба. Тепер ти вдома, тобі нема чого хвилюватися. Хоч би хто то був, цього не повториться. Цих людей дуже скоро спіймають і покарають, от побачиш... — пригубив він червоного вина і почав розглядати моє обличчя на відстані поцілунку. — Скажи, тебе кривдили? Тебе били? Робили боляче?
Я заплющила очі і побачила Макса голим. Просто наді мною. Коли він гнав мене на всіх парах до шаленого оргазму.
— Ні, — затрясла я головою і машинально відсунулась. — Мене ніхто не чіпав. Просто тримали під замком.
— Це добре. Це мене радує. Тому що я дуже переймався. Я дуже боявся, що мою малу хтось зіпсує. Боявся, що хтось буде знущатися з тебе, а потім уб'є. З кожним днем моя надія знову побачити тебе гасла. Я так боявся, кралю. Так боявся...
Роберт поставив келиха на підлокітник і почав цілувати мою шию. Але від цих поцілунків мене кинуло в мороз — це було дивно та незвично. Адже до викрадення я просто танула у його руках.
— Почекай... — крутилася я і шукала слова, щоби м'яко відмовити. — Стривай, я ще не готова. Мені треба...
— Я чекав на тебе два чортові місяці, Алісо, — притискав він мене до спинки дедалі більше. — Ти мені снилася. Я бачив тебе у снах, поки не міг знайти місця в цих стінах. Моя спальня була порожня, а ліжко холодне. Наша розлука була жахлива, я просто благав долю, щоб вона повернула тебе. Я не уявляв свого життя без тебе, це були мої найгірші два місяці життя, крихітко. А тепер... тепер я хочу тебе. Хочу отримати нарешті те, про що я мріяв весь цей час...
Він намагався цілувати мене в губи, але я відверталася. Кожен поцілунок в області шиї та плечей здавався опіком від тавра, я наче знову зраджувала, але не могла зрозуміти, кого. Я зраджувала Роберта, коли брехала йому про свою непорочність? Або ж зраджувала себе — заміщаючи "правильним" те, чого хотіло моє серце насправді?
Так чи інакше, я не була готова. Я хотіла уникнути цієї близькості і шукала шляхи для відступу — відсідала в самий кут, притискаючись до підлокітника, ухиляючись, наче від чогось неправильного і гидкого. А потім я втратила самоконтроль і за інерцією обмовилася:
— Досить, Макс! Ну годі...
Назвавши свого нареченого чужим ім'ям, я навіть не відразу зрозуміла, що помилилася. Роберт раптом зупинився і завмер, уткнувшись губами в мої груди — він несподівано для себе перервався і підвів очі.
— Що? — спитав він, насупивши брови. — Як ти мене назвала?
Я різко схопилася і перекинула вино. Келих на підлокітнику впав і виплеснув на білий диван їдку калюжу, яка вбиралася в тканину величезною червоною плямою. Як і недовіра Роберта до мене — вона з'явилася на рівному місці, коли ніхто такого не чекав. І там, де завжди панували спокій та впевненість, зростала незручна багряна пляма. Знак чи то блефу, чи лукавства... Чи жахливої брехні, яка ховалася під поверхнею води, як убивчий айсберг.
— Боже, диван! — схаменулась я і стала судомно смикати ручки шафок, в яких могли зберігатися миючі засоби. — Зараз-зараз...
Мої руки відчиняли дверцята за дверцятами, під ноги сипалися якісь пакетики, пачки серветок, щітки, упаковки з порошком... Я брала до рук то одне, то інше, намагаючись зрозуміти, де засіб для виведення плям. У будь-якій іншій ситуації я б не стала обтяжувати себе таким клопотом — можна зробити все як завжди і залишити брудну роботу прислузі. Але цього разу я була готова робити будь-що, аби не зіткнутися поглядом з нареченим. Тільки б він не повторив свого питання і відволікся на криваву пляму.
— Залиш це слугам! — кинув він і відчинив міні-бар. — Це не твоя турбота.
Але я його не слухала і почала терти зіпсований диван мильною губкою. Я методично змочувала її у відрі й покривала винний слід білою піною. Я робила це знову і знову, здмухуючи локон з почервонілого обличчя. Мені було страшно соромно, боялася, що він натисне на мене і захоче домогтися правди.
